20 червня в центрі Сум відкрили фотовиставку «Очікування найрідніших». Понад 100 родин надали свої фотографії, за якими — історії віри, надії та багатомісячного очікування близьких, які зникли безвісти або перебувають у полоні внаслідок російського вторгнення в Україну.
Портрети встановили просто неба в центрі міста. З полотен на перехожих дивилися дружини, матері та діти військових, які чекають на повернення своїх рідних. Під час відкриття виставки вони ділилися власними історіями та читали вірші, присвячені тим, кого досі немає вдома.
Демидівка незабута
Анна показує холст, на якому зображена її племінниця. Уже понад рік родина Валерія Ярового чекає на його повернення.
«Я прийшла на виставку, щоб підтримати безвісти зниклих і полонених. Зниклий сестри чоловіка на холсті його дитина, менша донька, яка дуже очікує свого татка додому.
Тримаємо, думаємо, що живий, віримо, що живий, віримо. Діти чекають, бо вони його люблять. Троє доньок хочуть щоб їхній татко був поряд, щоб супроводжував їх і на випускний, і на вступ в університет, і на весіллі був. Це життя. Але війна – це така штука, що ми не знаємо, де він тепер. Сподіваємося, як раніше казали, аби не полон, а тепер аби полон, аби не безвісти зниклий».
Валерій Яровий зник безвісти на Бєлгородщині поблизу населеного пункту Демидівка. За словами Анни, про цей напрямок говорять рідко, хоча саме звідти багато родин чекають бодай на якусь звістку.
«8 батальйонів безвісти зникли. Це 33-й штурмовий полк, 47-ма бригада «Магура», 80-та бригада, 39-та морська піхота. Їх відправили, як-то кажуть, в один кінець. Бєлгородщина замовчується. Саме ця операція по населеному пункту Демидівка».
За словами жінки, наразі з усіх військовослужбовців, які брали участь у боях під Демидівкою, підтверджено лише п’ятьох полонених. Під час репатріації з цього напрямку повернули сімох загиблих військових.
«Дуже довго робиться порівняння ДНК. Ось зараз вже місяць як 136 чоловік чекає на співпадіння і досі немає відповіді, ніхто не знає, чи є воно».
«Вірю, синку, ти живий»
Людмила Понирко виходить на імпровізовану сцену, бере до рук мікрофон і починає читати вірш.
«Та я не вірю, синку, чуєш? Я знаю, ти живий, живий! Може в проклятому полоні, але ж повернешся колись. До хати зайдеш ти тихенько, такий змарнілий і худий, і ще з порога скажеш тихо: «матусю, рідна, я живий», — лунають римовані рядки в центрі міста.
Син Людмили Андрій зник безвісти у 2024 році поблизу населеного пункту Роздолівка Бахмутського району на Донеччині.
Жінка згадує, що у день зникнення він разом із побратимами намагався евакуювати інших військових із позицій, які опинилися під російськими обстрілами. У той час російська армія наступала на цій ділянці фронту.
Поруч із матірʼю військовослужбовця стоїть холст, на якому зображені вона, її донька та невістка. Усі вони чекають на повернення Андрія додому.
«Мені коли дуже боляче, то всі мої прості слова складаються докупи. І я просинаюся, можу навіть вночі, і щось стараюся написати по пам'яті. Усі вірші пишу сину, присвячую своєму рідному доброму хлопчику».
Біля свого портрета стоїть Наталія. Уже два роки і п’ять місяців вона чекає на повернення сина, який зник безвісти на Запорізькому напрямку поблизу населеного пункту Вербове.
На портреті жінка тримає берет свого сина, який служив у 82-й окремій десантно-штурмовій Буковинській бригаді.
«Наша родина відвідує кожну акцію, кожен захід, бо безвісти зниклі – це дуже тяжкий статус, але він дає віру і надію в їхнє повернення», — говорить мати захисника.
Жінка також пише вірші. На творчість її надихає віра у повернення сина. На плечах Наталії прапор із його портретом. Для відвідувачів виставки вона декламує власний твір:
«А знаєте, війна закінчиться і повернуться додому хлопці і дівчата. Повернешся і ти, мій любий сину. Я знаю, вірю і чекаю. Чекаю так, як ще нікого і ніколи не чекала.
Знаю, сильний ти і мужній воїн. І щоб не говорили люди там: «Та не шукай, його уже немає. Загинув він, він безвісти пропав». Але я знаю, ти живий повернешся додому. Ми будемо пити каву в садочку на подвір’ї за столом. Я обійму тебе й тихесенько промовлю: «Ти повернувся, ти живий!»
Я бажаю кожній родині промовити ці слова».
Життя розкололося
На багатьох світлинах родини зображені разом. Для когось ці фотографії стали нагадуванням про життя до війни, для когось — способом показати, як змінилося все після зникнення близької людини.
30 квітня 2025 року на Донецькому напрямку безвісти зник Роман Сушко. На військовослужбовця 79-ї окремої десантно-штурмової бригади чекають мати та дружина. Саме вони зображені на портреті поруч.
«У нас є схоже фото до того, як зник наш Роман. І ці дві фото про те, як життя просто розкололося на дві частини. Ця фотографія, яку ви бачите, настільки глибока. Вона передає наш біль, наше єднання у очікуванні. Спільне горе нас обʼєднало ще більше. Разом нам легше, наскільки це можливо, чекати і сподіватися. Ось про це наше фото», — говорить Наталія, дружина військового.
Серед учасниць виставки була й Ольга Сарахман. Вона чекає на повернення чоловіка Сергія вже чотири роки.
Ольга тримає у руках портрет свого чоловіка. 8 червня 2022 року він зник на Бахмутському напрямку. На фото, представленому на виставці, жінка також тримає його портрет. Для світлини вона сфотографувалася з ним у міському парку. Під час фотосесії пішов дощ.
«Дощ, мабуть передав мій стан. Стан дощу у моїй душі… Колись узимку ми з дівчатами розмовляли під час акції на підтримку безвісти зниклих і полонених, що треба зробити таку фотовиставку. Ми хотіли показати, як це жити в очікуванні рідних. Ми хотіли передати біль, з яким ми живемо і як це тяжко бути в стані очікування, невідомості».
Понад сто фотографій, представлених на виставці, об’єднала одна спільна тема — очікування. Для родин безвісти зниклих та полонених ці світлини стали можливістю розповісти власні історії та ще раз нагадати: за кожним статусом стоїть людина, на повернення якої щодня чекають удома.
