«Ми просто зборище друзів, які роблять щось хороше» – Євген Купрієнко про волонтерство

Євген Купрієнко – молодий батько. У грудні минулого року у нього народився маленький син, який через два місяці став дитиною війни. Його ж батько став на шлях допомоги постраждалим від російської агресії. Євген разом із друзями, починаючи з лютого, в міру своїх можливостей надає жителям Сумщини гуманітарну допомогу. Про волонтерську роботу, вигорання і людей – наша розмова.

"КОЛИ БОЇ ПОЧАЛИСЯ НА АРТЯЗІ, У МЕНЕ ТУТ ПО СТАДІОНУ ЗЕЛЕНІ ЧОЛОВІЧКИ З АВТОМАТАМИ БІГАЛИ"

- Як для тебе почалося 24 лютого?

- Подзвонив брат дружини, який служить в «Азові», і сказав: «Все. Почалося. Тікайте з міста». Я йому спочатку не повірив. Потім телефонувала одна дівчина, і каже: «Все. Почалося. Я бачила у вікні ракети». Так що весь день на нервах. Моєму сину два місяці було, не знали, що робити: їхати – не їхати, вивозити – не вивозити.

Сиділи до обіду вдома, моніторили новини, аби розуміти, що буде далі. Коли сказали, що в область танки заїхали, було страшнувато трішки. А надвечір, я ж живу на Кірова (Герасима Кондратьєва – ред.), коли в нас бої почалися на Артязі і поряд, у мене тут по стадіону зелені чоловічки з автоматами бігали – взагалі весело було.

- Чому ти став волонтером? Коли прийшло розуміння, що треба допомагати людям?

- Розуміння прийшло 24 числа, але не було можливості. В армію мене не взяли, сказали: «Ти або в окопі застрягнеш, або в танк не пролізеш – від тебе буде більше проблем ніж користі». І я подумав, що треба якось інакше долучатися. Потім, тато допоміг мені першу гуманітарку знайти. Через його канали, нам надіслали з Європи першу фуру – десь чи то 20 чи 35 тон, коротше кажучи, багато.

Я підтягнув друзів, нам безкоштовно дали в користування склад, і почали ми цю гуманітарку сортувати. Сортували днів зо три, там було все: і одяг, і їжа, і побутова хімія, памперси, дитяче харчування і так далі.

Паралельно займалися тим, що ми, через моїх знайомих, знайшли базу контактів голів ОСББ і квартальних по місту, а ті дали нам списки людей, які дійсно потребують цієї гуманітарки. Тобто ми не просто усім підряд її роздавали, а працювали з незахищеними верствами населення. Доки сортували, впорядковували ці списки, щоб в кінці вже мати точний перелік людей і розуміння що, кому і скільки везти.

- Серйозний підхід. Раніше ти мав досвід подібної роботи?

- Взагалі ні. Цьому ж у школах не вчать, ти ж знаєш. Хоча, ні. Колись було волонтерство: у школі купив марку з котиком, мені сказали, що 50 копійок на притулок підуть.

- Розкажи про процес: пошук, доставка, розподіл, збір грошей і так далі.

- В ідеалі, гроші збирати ми не хочемо. Я ж гроші не збираю, щоб на армію там перевести або ще кудись, я хочу бути незалежним. Який задум? Нам добрі люди надіслали гуманітарку: машину, пів машини, легковушку, «спринтер» – без різниці скільки. Ми її самостійно на нашому складі розфасували і вже на своїх машинах за власний кошт розвезли між нужденними. Це ідеальна модель, але так не виходить.

Людям, які готові надсилати гуманітарку, треба оплачувати транспорт. Фурі, яка везе вантаж треба платити 30 гривень за кілометр, відповідно, якщо треба їхати 1000 кілометрів, то це 30 000 гривень. Ми неприбуткова організація, отже, грошей у нас немає, платити нам нічим.

Є другий варіант, за яким ми останнім часом працюємо. Є люди, які збирають гуманітарку, і є люди, які готові безкоштовно привезти це в Суми, але за однієї умови – їм треба оплатити паливо, а за свою роботу вони грошей не беруть. Отже, якщо збираємо гроші, то тільки на ці потреби. Зазвичай, щоб доставити вантаж із заходу України в Суми. От і все.

"ЗА ВЕСЬ ПЕРІОД ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ МИ РОЗДАЛИ ДЕСЬ ДО 100 ТОН ГУМАНІТАРКИ"

- Ти говориш, що ви просто знаходите людей, які доставляють гуманітарку в Україну. Хто це: якісь інші волонтери чи благодійні організації?

- Спочатку на нас виходили знайомі з Європи, вони присилали все на захід України, воно там лежало в інших волонтерів, в якомусь гуманітарному хабі, доки ми шукали машину, щоб доставити її до Сум.

Є другий варіант: ми шукаємо прямо в західних областях, бо там є Рівненщина і Волинь – це, прямо, області-гуманітарні-хаби. Туди з усієї Європи йде гуманітарка, і її доля вирішується вже на місці.

Працюємо ми за наступною системою: у мене є колеги з роботи, які зараз паралельно працюють у одному благодійному фонді. Представники цієї організації збирають гуманітарку, я говорю, які в нас потреби, що необхідно, а вони по своїх каналах збирають допомогу. Моє завдання – оплатити паливо, щоб ця гуманітарка доїхала до Сум. Бувало таке, що вони самі оплачували, самі надсилали машину до нас, але зараз такої можливості в них нема.

- Яку гуманітарку ви зазвичай отримували: це більше одяг, чи їжа, чи щось для дітей, чи хаотичний процес?

- Хаотичний процес. Тут все зав’язано на людському факторі. Тобто, що хтось там десь збере, те ми і приймаємо. Нема такого, що приїжджає 90% тушонки і 10% памперсів. Зазвичай, ми не знаємо, що приїхало, доки не почнемо розвантажувати машину.

Звісно, місцеві організації також допомагають. Хтось принесе в штаб одяг, хтось – мішок макаронів, це все ми теж в діло пускаємо. З місцевими теж співпрацюємо, але це більше рідкість аніж закономірність.

- Ти говорив, що ви зв’язувалися з головами ОСББ, квартальними і складали списки людей, які потребують допомоги. Ви перевіряли, що потрібно на сьогодні цим людям, якщо так, яким чином це робили?

- Не те, щоб ми проводили ціле досудове розслідування: «Тобі нада пампєрси чи не нада?» – ми цю місію покладали на плечі квартальних, голів ОСББ та голів селищних рад, якщо возили по селах. Вони своїх людей знають краще ніж ми. Вони прекрасно розуміють, хто цього всього потребує, кому що треба. Виходячи з інформації, яку вони нам надавали, ми складали ті, чи інші речі.

- По яких здебільшого районах і населених пунктах ви розвозили допомогу?

- 90% – сумський район. Це Суми, Косівщина, Токарі й так далі. Ми ж це все почали робити, доки були в оточенні, тобто далі виїхати й можливості не було. Коли закінчили з сумським районом, їздили в Тростянецьку громаду.й окремо я ще трошки поїздив з лікарями до Боромлі, Білопілля, Грабовського і в напрямку Конотопського району.

- Розкажи про лікарів…

- Міжнародна організація «Лікарі без кордонів» вийшла на мене, як на волонтера з міста Суми, сказали, що надають безкоштовні медичні консультації тим, хто постраждав від російської окупації. Їм потрібен був провідник і водій, тобто людина, яка знає регіон, яка знає міських і селищних голів, яка знає безпечні дороги. Тож я кілька тижнів поїздив з ними по області, познайомив їх з селищними головами, бо майже всіх знав. І так ми надавали безкоштовну медичну допомогу щодня, з понеділка по п’ятницю, інколи навіть в суботу.

- Коли ви доставляли гуманітарку вже по району і області, ви робили це самостійно, чи співпрацювали з місцевими подібними організаціями?

- Ні, все своїми силами. Коли не було палива в місті, просили знайомих допомогти, якщо все нормально, то самі розвозили. Чисто своїми силами: я, Фрол, Аліна, мій тато. Ще в нас був водій, колега з моєї роботи, Анатолій Шевченко, мужчина такий в літах. У нього була дизельна машина, у неї малий розхід палива, і вона була заправлена, тому він сказав, що буде нам допомагати, доки паливо не скінчиться.

- Ви не співпрацювали з гуманітарними штабами і подібними організаціями, щоб покращити «вихлоп» від вашої роботи?

- Є історія про це. Кілька разів, коли ми користувалися послугами так званих гуманітарних хабів, тобто, одна машина їде в одне місто, потім це все перевантажується, інша їде до іншого, були випадки, коли зникав гуманітарний вантаж. Я не казатиму, де і хто конкретно, але таке було. До нас недоїжджали 5 ящиків тушонки і близько 150 кілограмів твердого сиру. Ти уявляєш скільки це – 150 кілограмів твердого сиру?! Після цього ми працюємо лише напряму – водій бере товар під розписку, приїхав, товар віддав. Лише так.

В майбутньому, може, ще співпрацюватимемо, залежно від ситуації в країні, від фінансів, але точно якось інакше будемо ці справи вирішувати, щоб у дорозі нічого не зникло.

- А можеш сказати в цифрах, скільки орієнтовно допомоги ви роздали?

- Так, якраз учора рахував. За весь період повномасштабної війни десь до 100 тон гуманітарки ми роздали. 80, може, 85 тон, десь так. Ми підкидали по-троху, по-троху, по-троху і вийшла ось така цифра.

- Ти вже називав людей, з якими співпрацюєш. Розкажи про них: хто вони і чому приєдналися до цієї ініціативи?

- Серед тих, хто допомагав на постійній основі, п’ятеро людей: я, мій тато, Аліна, Фрол та Анатолій Шевченко. Зараз ще до нас приєдналася Настя. Звісно, якщо там розвантажити багато або комусь щось передати, то ми когось просили допомогти, але таких людей я не рахую, таких було багато.

З Аліною, Настею і Фролом ми давно познайомилися в СумДУ, там грали в КВН, гуляли разом, в якийсь момент здружилися. Так як у багатьох з початком повномасштабної війни не було ані навчання, ані роботи, з’явилася потреба хоч якось себе реалізувати. Так, Аліна і Фрол з самого початку підтримали мою ініціативу, і ми всі разом працювали на складі.

Батько мені допомагає більше з юридичних, скажімо, питань. Займатися гуманітарною допомогу не так просто, як може здатися. Всіх волонтерів контролюють різні органи, але в першу чергу поліція. Тож для того, щоб до нас не було зайвих питань, ми створили благодійний фонд. За документами, уся наша гуманітарка йде в благодійний фонд, за всіх, кому роздаємо допомогу, ми звітуємо. Тобто беремо ім’я, прізвище, адресу, підпис, щоб у разі виникнення питань збоку можна було прозвітувати, що ми собі нічого не беремо.

Коли палива не було, а треба було передати людині памперси, ну, вкрай необхідні були, то шукали по знайомих, хто буде проїжджати повз, щоб передали. Якщо великий вантаж приходив, то просили знайомих: прийди, допоможи, щоб ми швидше закінчили.

"Є ТАКІ ПРЯМО МИСЛИВЦІ ЗА ГУМАНІТАРКОЮ, ТИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄШ СКІЛЬКИ ЇХ"

- Ти постійно говориш про знайомих, а не було такого, щоб випадкові взагалі люди зверталися зі словами: давай допоможу?

- Ні, такого не було. Було таке, коли ми розвантажували гуманітарку, підходив кожен другий і казав: «А шо ви тут роздаєте? А мені тоже нада. А шо у вас тут вкуснєнького єсть?» Кажу: «Дивлячись, що вам треба, у нас тут картопля є, макарони, крупи…» – «Та мені б мяса. Ви бачили по чому зараз мясо? Що мені його кожен день купляти? Дайте мені мяса».

- Неприємна ситуація. А бували якісь смішні історії?

- Бували, скоріше, не смішні, а сумні. Але тут дивлячись з якого боку підійти.

Приїжджаємо ми в одне з сіл неподалік Тростянця. Здавалося б: перші дні тільки російські війська пішли. Сидить на лавці бабуся, поряд з нею 4 пакети – 2 повних і 2 пустих. Щойно ми відкриваємо машину, підбігає з відкритими пакетами, каже:

– Насипайте.

– В смислі, насипайте?

– Ну ви ж гуманітарку привезли?

– Ну так, – кажемо.

– Ну, насипайте – продовжує. – Сьогодні до вас вже двоє людей привозило, я в них взяла, зараз ще у вас візьму.

Ну, типу, люди спеціально сидять у центрі села і чекають гуманітарку. Але всі просто приїжджали в центр і видавали всім під ряд, доки не скінчиться – хто встиг, той взяв; а ми видавали строго по списку тим, хто дійсно її потребує. Тобто, якщо хтось просто підходив і просив: «Дайте мені ше шось» – ми не давали.

У нас на це село, в якому близько 1000 мешканців було 29 наборів. Це сім’ї тих, хто загинув на війні, люди з інвалідністю, багатодітні родини – тобто реально незахищені верстви населення. А є такі прямо мисливці за гуманітаркою. Ти навіть не уявляєш скільки їх.

"ЩОТИЖНЯ КОЖЕН З НАС ХОЧ ГРИВНЕЮ, ХОЧ П’ЯТЬМА ДЕСЬ-КУДИСЬ ВОЛОНТЕРИТЬ"

- Давай повернемося до чогось актуальнішого. Вантажівка, на яку зараз збираєте гроші в соціальних мережах. Це допомога для жителів прикордоння…

- Так, хотіли відвезти туди. Ми ні разу не були ані в Ямпільській громаді, ані в Шосткинській громаді, тобто, ні разу не були в місцевості, яку останнім часом щоночі обстрілюють з мінометів. Звісно, у нас не такі об’єми, як у Першого гуманітарного чи у Лисенка, але хоч комусь допоможемо. Така думка була.

- Довго вже гроші збираєте?

- Так, до цього два рази збирали – закривали за 3–4 дні. Вже, розумієш, у людей закінчилися і моральні сили, і фінансові. Щотижня кожен з нас хоч гривнею, хоч п’ятьма десь-кудись волонтерить. Моя дружина отримує на дитину від держави 800 гривень на місяць. Так вона їх, щойно отримує, відправляє по всіх фондах починаючи з Притули, закінчуючи якимось збором на тепловізор.

У людей реально стало менше і грошей, і моральних сил, тому я розумію, чому так довго, і чому не виходить.

- Станом на початок минулого тижня у вас було зібрано 850 гривень, як зараз?

- Сьогодні, дякувати людям, ми вже майже дозбирали необхідну суму

- Зазвичай, збираючи гроші, ви просто розповсюджували заклики через власні соціальні мережі. Ти не намагався якось інакше до цього підходити, десь засвітитися, чи попросити блогерів якихось допомогти, щоб пришвидшити процес?

- Першочергово, тобто, десь 80% усієї гуманітарної допомоги йшло до нас, грубо кажучи, безкоштовно. Люди зібрали, оплатили доставку, ми вже на місці прийняли. Але з останніми трьома автомобілями вже так сталося, що довелося збирати гроші власними силами. Вже і водії перегоріли, і гроші закінчуються безкоштовно по Україні кататися.

Ми ж не гуманітарний фонд, не штаб якийсь. Ми просто зборище друзів, які роблять щось хороше.

Для тих об’ємів, на які ми працюємо, зборів з Інстаграму до сьогодні цілком вистачало. Сьогодні ми ці шість з половиною тисяч збираємо майже третій тиждень. Більше половини вже зібрали, то я думаю, що зараз ми потихеньку дозбираємо, розвеземо, і після короткого відпочинку будемо далі працювати.

Якщо не зберемо, то я всі гроші переведу Притулі, він теж хорошу справу робить, і все одно будемо відпочивати. А вантаж відправимо якимось волонтерам, які зможуть його оплатити: і в Харкові від нього не відмовляться, і в Миколаєві теж. Але я думаю, що у нас все вийде.

- Нещодавно нацбанк увів нові обмеження на валютні операції. Це ускладнює роботу деяким волонтерським організаціям, які точково закривають потреби наших військових, наприклад, у тепловізори і коптери. Що ти думаєш про ці зміни, як і чи взагалі вплинуть вони на роботу вашої команди, і чи не обговорював ти це з іншими волонтерами, що вони про це думають?

– На мене і нашу організацію, це ніяк не впливає. Хоч і ми маємо офіційні валютні рахунки, не проводимо великі збори, щоб закупляти прямо що-небудь за кордоном. Та і які в нас суми? Ми раз в місяць по шість тисяч гривень збираємо, хіба, це гроші для волонтерства?

Ну а щодо інших організацій, які збирають більш значні суми і серйозні речі закуповують, то, звісно, на них це вплине. З іншого боку, це вбереже від шахраїв, які відмивають гроші на волонтерській роботі, я, повір, особисто таких знаю, їх дуже багато. Так що з одного боку це все правильно, а з іншого ­– це значна перепона для волонтерів.

"ЩОЙНО ВІДНОВИМО СИЛИ, ЗНОВУ ПОБІЖУ ПО ВСІХ ФОНДАХ ВИПРОШУВАТИ ТУ ГУМАНІТАРКУ ДЛЯ СУМ"

- Поки ти займаєшся цією справою, були випадки вигорання?

- Зараз саме ця ситуація. Я хочу відправити цю машину на Суми і передихнути кілька тижнів, може, місяць. Це нормально. Ми цим займаємося щодня з 24 лютого, трішки треба відпочити. Я розумію, що наші старання і так не наймасштабніші, але нам потрібен цей відпочинок. Щойно ми відновимо сили, я знову побіжу по всіх фондах, по всіх людях, які роздають гуманітарку. Я буду випрошувати ту гуманітарку для Сум. А зараз от такий стан. Я вже перегорів, я хочу відпочити. Хоча б на вихідних.

- Але чи можемо ми зараз собі дозволити перепочити під час війни хоча б на вихідні?

- Можемо. Тільки не в тому плані, що йти пиячити і слухати музику на колонці в комендантську годину, а взяти дівчину чи батьків, на кілька годин поїхати до річки, подивитися на природу. Або на рибалку вранці з’їздити, коли комендантська година скінчиться. Відпочинок душі, він же теж потрібен.  Чому ні? Життя ж не зупиняється.

І після цієї рибалки, річки в тебе з’являється бажання і волонтерити, і допомагати ЗСУ, з новими силами, більшим і наполегливішим трудом.

- З іншого боку, були такі моменти, коли під час волонтерства заряджалися на роботу?

- Один раз. За кілька днів до удару по торговому центру в Кременчуці, ми хотіли відправляти машину на Суми. Ми тільки зібрали на неї гроші, як стався той удар. Я якось знайшов адекватних волонтерів. Ну, як волонтерів, хлопці такі ж як і ми: до війни були студентами-друзями, а з початком усього цього почали волонтерити. То я з ними зв’язався, попросив адресно сім’ям, які постраждали, передати те, що в нас є: трішки їжі, одяг. «Якщо треба – розвезіть» – «Так, без питань».

То цю гуманітарку, яку планували привезти в Суми, відправили на Кременчук.

- Ви збираєтеся розвозити гуманітарну допомогу у прикордоння, для цього вам потрібна якась правова підготовка для запобігання проблем на блок-постах і такого іншого? Наприклад, щоб у всіє команди були картки волонтерів чи дозволи якісь?

- Ми ж возили вже по регіону, і там де руські були, де стоять наші блок-пости. Ситуація така: їде завантажена машина, в ній три молодих хлопця і дівчина:

            – Що везете?

            – Гуманітарку.

            – Молодці, проїжджайте.

Отак було раніше. Усі ж прекрасно розуміють, що не може в палці ковбаси бути Тополь-М завернутий. Вони ж бачать, що гуманітарку везуть: машину перевірили, документи перевірили, кілька коробок відкрили – все, проїжджайте. Насправді, посвідчення – це марна штука, вона взагалі ніяких привілеїв не дає. Були б в нас посвідчення волонтерів на початку, хлопці б так само перевіряли все і відпускали їхати далі.

- Тебе зараз немає в Сумах, хто буде займатися справами місті?

- Першочергово, це Фрол і, оскільки, наша Аліна поїхала в Хорватію підіймати бренд України на рівні Хорватії, то на її посаду було найнято на добровільних началах нашу подругу Настю, яка сказала: «Буду вам допомагати усім, чим зможу». Вона ще з нами не працювала, але вона в нашій команді,  в курсі усього, що відбувається, теж шукає якісь можливості фінансування нам, щоб закрити цю машину, і готова фасувати макарони.

- Як ти думаєш: чому почалась ця війна, як і коли вона закінчиться?

- Не скажу, що я працюю на перемогу, на скільки можу, через наявність сім’ї, необхідність заробляти кошти, тому я не можу викладатися на 100%. Чому війна почалась? Бо всі знають, хто в нас тут х@йло. Тому вона й почалась.

Коли вона закінчиться? Це вже не до мене. Я думаю, що це на довгі-довгі роки. Може, не в такому стані, як зараз, але на довгі-довгі роки.

- Чому ми переможемо у цій війні, і що нам потрібно для перемоги?

- Я не знаю, я не військовий. У мене є лише інформація з новин, виходячи з цього, мабуть, більше всілякої зброї типу HIMARS. Так же в телевізорі говорять. Якщо так кажуть, значить так і треба. Взагалі, хорошого снайпера, щоб до Кремля дострелив.

- У Сумах є купа волонтерів і активістів, чому саме ти, новоспечений батько, повинен займатися волонтерством, замість забезпечення своєї сім’ї?

- А хто? якщо не я? От я не зміг відповісти на це питання. Зрозуміло, що 24 лютого, я собі його не ставив, але пізніше спитав себе: «Якого хріна я взагалі тут роблю?» – і народилася така відповідь. Може, той – та ні, він працює. Може той – та ні, він служити пішов. Може той – та ні, він лінтяй. Тому саме я.

Автор: Анатолій Сердюк