Волонтерство — це не призвання чи примха, а поклик душі та серця

У сучасній Україні люди майже не бачать життя без волонтерів, і Сумська область не стала виключенням. Саме волонтери стали невід’ємною частиною нашої країни, якою ми пишаємось понад усе. Ці незламні люди стали киснем для наших військових, що кожного дня йдуть у бій та подумки прощаються з рідними. Вони стали для нас тою самою краплиною води у піщаній бурі.

Минув рік з того часу, як росія під керівництвом президента вирішила відвоювати нашу незалежність. Попри їх бажання захопити нас за 3 дні, ми тримаємось уже рік, а далі – тільки більше, адже українці – незламні. Ми відвоювали незалежність колись, зробимо це й зараз. І без людей навколо, зробити це буде неможливо.

Волонтер – то не професія, а поклик душі

З розвитком цивілізації нерозривно пов’язано й явище волонтерства. З самого нашого початку були люди, яким були притаманні ідеї добровільної та безкорисливої допомоги іншим. Саме для них самореалізація була можлива лише через працю на благо інших.

Однак тут доречно буде згадати, що багато хто плутає волонтерство з благодійністю. Це зовсім різні види суспільної діяльності. Люди, що займаються благодійництвом просто допомагають фінансово без безпосередньої участі у важливій суспільству роботі.

А от волонтери – це трішки інше. Безпосередня особиста участь у важливій суспільній справі – для них найголовніша ціль. Також, тут велику роль грає відношення людини до цього. Адже волонтерство – це не призвання чи примха, а поклик душі та серця. Принцип добровільності та чистосердечності. Їхня діяльність безкорислива та безкоштовна. Вони не отримують ні виплат, ні матеріальної вигоди. А найприємнішою нагородою для них буде громадське визнання та досягнення спільної з суспільством цілі.

У наш час – це перемога над загарбниками.

Об'єднання людей – півкроку до волонтерства

З початку повномасштабного вторгнення більша частина сум’ян об’єдналися у невеличкі групи та почали масово зносити їжу, воду, одяг та усе необхідне нашим військовим, які з перших днів обороняли нас. Саме така національна об’єднаність наче вдихнула другий подих нашим захисникам та не дала їм пасти духом. Адже вони розуміли, що їм є заради кого боротися. Їм є заради кого жити.

Волонтерство – це унікальна можливість стати кращим, допомагаючи іншим. Це надзвичайна можливість отримати незабутній досвід, професійні комунікативні навички, пункт до резюме, нових друзів та корисні знайомства. Так, це безоплатна праця, але ж скільки усього ви отримаєте замість грошей. Це робота для душі, а не для прибутку. Тим не менш, частіше усього організації дбають про комфорт волонтерів та намагаються забезпечити харчування, транспорт, проживання та подарунки на згадку.

Волонтери-жінки – це другі матері

«Відверто кажучи, я не вважаю себе волонтером як таким. Так, я приходжу на роботу душі, керую тут, але повністю не можу цього відчути. Я себе відчуваю матір’ю усіх наших вояків. Кожен мені як син, якого потрібно не те що накормити до відвалу, а й одягнути по тепліше у холодну пору. Хочеться, щоб у кожному куточку України, кожен військовий почував себе як вдома, наче у мами під крилом. Все ж таки, якими б вони не були сміливими та відважними, поряд з матір’ю стають такими маленькими, що хочеться до серця пригорнути та захистити. Найбільша нагорода для мене це просте «Дякую» від них», - поділилася з нами волонтер пані Тетяна.

Частіше зараз можна зустріти саме волонтера-жінку. Усе тому, що вони у кожному бійцеві бачать чи сина, чи молодого парубка, який також хоче жити. Їм хочеться допомагати, хочеться стати для них тим самим ковтком прісної води життя.

«Кожен з нас зробив якийсь внесок у перемогу. Так, нехай він не дуже великий, але значний. Підтримка у такий скрутний час грає не останню роль. Коли хлопці повертаються до нас з новими ранами і психологічними, бо втратили у бою друга, і фізичними – ми не знаємо що робити. Фізичну подряпину ми зможемо залатати. А серце? Тут кожен з нас починає розуміти, що відновлюватись після війни буде дуже складно. Бо не має ліків від синдрому війни. Їх ще просто не вигадали», - ділиться з нами пані Тетяна.

Синдром війни – це більш психологічна проблема усіх учасників бойових дій, реакція організму на серйозний стрес. Чому саме психологічна? Тому що відрізняється від звичайного стресу тим, що людина була за крок від смерті. Тут ти вже хочеш чи ні, але будеш відтворювати у думках усі жахи війни. Через це може з’явитися тремтіння рук, безсоння. І це природня реакція організму на ненормальну ситуацію. Звичайно психіка здатна сама опрацьовувати інформацію та «блокувати» негативну, але тіло усе пам’ятає. Воно може реагувати на гучні звуки та спалахи, повертаючи вас у ситуацію бою. Такі спогади можуть викликати фантомні відчуття смаку крові, скрипу піску та запаху гару. Самотужки подолати синдром війни дуже складно, а точніше нереально, тому радять звертатися до психологів.

«Після нашої перемоги люди будуть ділитися спогадами та можливо посміхатися з розумінням, що все закінчилося. І це буде не для того, щоб похизуватися, а просто, щоб показати справжню роботу волонтерів. Не тільки принеси-подай, а й психологічну. Коли ти сидиш поряд з хлопчиком і не розумієш як йому допомогти морально, бо той попрощався з кращим другом на полі бою. Як не крути, але ми – це не від’ємна частина наших захисників. Багато людей не розуміють нашу роботу, а ще більша частина – захоплюється», - розповідає пані Тетяна.

Ми повинні цінувати кожен внесок у нашу перемогу. Волонтери та військові це наче доповнення один одного, бо без чогось одного — інший існувати просто не зможе.

«Час після війни буде дуже складним. Багато сімей зіткнуться з величезною проблемою – повернути батька додому не тільки фізично, а й психологічно. Розумієте, психіка така складна штука, що не завжди може підкорятися нам. І тут це найголовніший аспект. Проблема спілкування постане перед нами, як старий добрий товариш. Стільки місяців не бачились, нормально не розмовляли. У кожного свої думки, бачення світу та пріоритети. Нові набуті риси характеру та тривоги», - поділилася з нами пані Тетяна.

Війна калічить, а родина – лікує

Ось такий повинен бути девіз у кожної сім’ї, що чекає на повернення чоловіка. Ми повинні пам’ятати, що вони там не з власної примхи, а через людей, що вирішили рятувати нас, хоча рятувати треба їх. Так, буде дуже складно, але на шляху до перемоги над власним «я» - це така дрібничка, чи не так? Чи не найголовніше те, що ваша кохана людина вдома, ціла та неушкоджена? Психологічні проблеми можна вилікувати, а оживити мертвого – ні. Краще набратися сил, перебороти себе та показати усім, що ми можемо подолати навіть такі перешкоди.

Все буде, Україна!

Наталія Біловол