Сумська дизайнерка Світлана Волик: «Вишиванки – то наче крик душі»

У світі творчості та нескінченних можливостей, де ідеї перетворюються на реальність, дизайнер – втілює концепції в матеріальність, створюючи зв’язок між людьми та одягом. Розповідаючи якусь історію за візерунками, стилем шиття, кольорами чи орнаментом. Історію, яку зрозуміє не кожен.

Світлана Волик – відома дізайнерка міста Суми, власниця бренду сучасних українських вишиванок «Своє» та переможниця премії «Oscar» як найуспішніший фешн-бренд року від Cosmo Lady. Спеціалізується майстриня на створенні унікальних вишиванок з різноманітними орнаментами та стилем від якого віє духом міста Суми.

Нашим журналістам вдалося не тільки поговорити з майстринею, але й стати свідком історичного моменту. Пані Світлана підписувала та відправляла вишиванку на аукціон «Холодний Яр», гроші з якого підуть на допомогу нашим військовим.

«Мені хотілося «кричати», що це Суми, щоб усі знали нас»

- Перш за все, хочеми привітати вас з такою визначною нагородою Cosmo Lady! Відкриєте нам таємницю успіху вашого дизайнерського шляху?

- Дякую велике. Я просто обожнюю те, що роблю від чистого серця. Ті вишиванки – то наче крик душі, може саме це стало поштовхом до всього. Кожна з них не повторна та унікальна. Є ситуації особисто кожного і коли люди до мене приходять з тим чи іншим замовленням на розробку вишиванки, вони в неї вкладують не тільки свою енергію, посил, думки та настрій, а й спогади, частіше за всього. Ці історії не розповідаються, але наважуся сказати, що я єдиний дизайнер у Сумах, який створює такий екслюзив. Бо люди приходять до мене, наче до психолога, відкриваються та розповідають, що на душі, щоб потім відобразити це на вишиванці. І знаєте, це гріє душу, що тобі довіряють усе це.

- Ви родом з Кропивницького, але живете та представляєте місто Суми на усіх показах, чому?

- Бо я закохалась у місто, в людей, які тут живуть і просто в менталітет. Коли виходжу на сцену, моя промова завжди починається зі слів: «Вітає вас місто Суми». Як на мене, я несу в собі дух не тільки дизайнера, а й міста. Він відображається у всьому: орнаментах, кольорах, вигляді та настрої. Моя сумська сукня-вишиванка створена у самий піковий момент. Тут досить цікавий момент, бо я її не бачила, не було уявлення про неї. А коли мені не дозволили проводити у Сумах показ, вона одразу прийшла мені у голову. Мені хотілося «кричати», що це Суми, щоб усі знали нас. 

- Які виклики та натхнення супроводжували Вас під час створення проєкту?

- Було складно та страшно через те, що показ проходив у Києві. Взагалі, як було, я хотіла влаштувати показ у Сумах, але мені відмовили, а потім, зустрівшись з представником Cosmo Lady, які також хотіли організувати щось таке, пазли склалися самі. Вони не знали, що та як зробити, а у мене голова просто кипіла цим. Ми замовили оскар «Гулівер», обрали дату й я почала працювати: шити, вигадувати. Якщо чесно, це були найпекельніші дні у Києві 15, 16 та 17 листопада, бо було багато прильотів.

Снарядів тоді летіло стільки, що ми навіть не знали, чи будуть люди взагалі. Ми розуміли, що страшно. І коли я стояла на Новій пошті, щоб забрати браслети для тих, хто захоче відвідати показ, над нами летів снаряд, і тоді я подумала, що не зважаючи ні на що, ні на які обставини, я проведу цей показ. Ні кроку назад не зроблю. Шукаючи музикантів, які погодяться у такий період, коли стріляють, виступити, я знайшла неймовірно талановиту Ладу. І головне те, що це не фінансовий якийсь показ чи ще щось, вхід безкоштовний, а організований для того, щоб просто заявити про себе, показати та презентувати. Дизайнерам, особливо у такий період, це надважливо, адже більша частина виїхала, а про себе потрібно давати знати іншим.

Потрібно говорити про себе, свої ідеї та думки, щоб їх чули. На самій сцені у нас не було світла. Відео, яке робили для показу, ввімкнути не вдалося, генератор не працював і от тоді я зустріла Ладу. Вона просто грала біля золотих воріт і мені так сподобалось, що я не могла не підійти й хоча б не запропонувати їй співати на заході. І, чесно, дуже кмітлива дівчинка. Вона прийшла з якимось своїм генератором чи що це було, підсвічувала вогниками сцену й просто допомогла як могла. А після показу до мене підходили люди й запитували: «Це ви навмисно так зробили? Це була якась імпровізація, щоб не було світла?» І знаєте, це настільки надихнуло, атмосфера тоді була дійсно неймовірна. Ми наче показали нашу незламність.

- Як Ви сприймаєте міські модні тенденції в сучасному дизайні?

- Усе залежить від вікової категорії. Моїй доньці 21 рік, і я завжди дивлюся на її стиль одягу, бо акцентую увагу на молоде покоління. Хочеться сучасності. Тобто, не відходячи від того ж оверсайз, вводити у тренд вишиванки. А от якщо говорити про моє покоління, тобто більш старші люди, я вже можу відноситися скурпульозно, якщо бачу, наприклад, щось у горошок.

«А я вже горіла цією думкою, і знаєте, як от хочеться тобі чогось і не можеш спати ночами через це, отак і я»

- Як Ви взаємодієте з іншими дизайнерами та творчими особистостями в Сумах?

- Була якось ідея створити показ сумських дизайнерів, але їй було не дано збутися, бо багато хто хотів просто розпіаритись за мій рахунок.

- Чи погодилися б Ви полетіти та організувати показ за кордоном?

- Мене запрошували, пропонували прилетіти та влаштувати модний показ, але я відмовилась. Це моя принциповість, бо я так вирішила, поки війна не закінчиться – моє місце тут. Прийде час і ми родиною поїдемо на море, у подорож і куди захочемо, а поки – ні.

- Чи брали Ви участь у місцевих творчих ініціативах чи виставках?

- Знаєте, і так, і ні, я намагалася ще рік тому організувати показ, але у результаті не вдалося. Домовилася з людьми, які б допомогли мені організувати його у Сумах. Обрала місце, на той час це був кінотеатр «Дружба», як на мене, це якось символічно через назву, до того ж, там ще жодного разу такого не проводилося. Хотілося зробити фільм та відкрити показ саме так. Але, усе накрилось, і нам не дозволили через те, що ми прикордонна територія. А я вже горіла цією думкою, і знаєте, як от хочеться тобі чогось і не можеш спати ночами через це, отак і я. Коли вже все продумала: концепт, ідею, вишивки, фільм – а нічого не вдалося. У той час про це хотілося «кричати». Тим не менш, потім, коли все більш устаткувалося, я змогла провести кілька показів. І знаєте, найдивніше те, що на один з них не приїхали навіть кореспонденти, вважаючи, що це реклама, хоча усі кошти шли на ЗСУ.

- У минулому інтерв’ю, яке було рік тому, Ви казали, що сумчани не злі й не похмурі, як про нас думають, ми ставимося до інших так само, як і до нас. Чи змінилася Ваша думка?

- Я зрозуміла, що тут річ в іншому. Дуже велика роль грає у тому, з ким ти спілкуєшся, і яку енергетику віддаєш. До мене можуть приїжджати військові без рук, без ніг, і ми будемо сміятися. Тут важливо пам’ятати, що ти випромінюєш – те ти й бачиш. Якщо ти відносишся до людини як до себе, то й він буде до тебе так. Звичайно, коли ти бачиш когось без настрою – краще не чіпати, бо ти ж не знаєш, яка там сталася ситуація. Хіба що підтримати добрим словом. Або ж взяти літніх людей, що продають квіти. Ну купи ти їх, навіть, якщо вони вже не дуже гарні на вигляд. Вони не коштують дорого, а людина буде задоволена й піде додому.

- Які перспективи та майбутні проєкти Ви бачите для себе та Сум? Враховуючи воєнне положення та те, що на сьогоднішній день рівень заробітньої плати сумчан не такий вже й великий.

- Можу сказати одне, мої ціни змінюватися не будуть точно, бо я знаю як та з чого це робиться, що туди вкладається. Чому ж бренд «Своє» став відомим? Бо його неможливо сплутати з якимось іншим, люди впізнають його з усього світу, його замовляють з найнеочікуваніших країн. Звичайну вишиванку купити можна у будь-якому магазині за меншою ціною, а якщо ти хочешь щось своє, то тоді люди йдуть до мене. І це нормально, бо я розумію, що у кожного свій ліміт бюджету, хтось може собі це дозволити, а хтось – ні.

«Я в кожну вишиванку вкладаю душу, кожна створюється з якоюсь своєю метою, настроєм та духом»

- Як для Вас важливо бути визнаною в індустрії, і що це значить для Вашого творчого шляху?

- Мені здається, що найважливішим все ж таки є те, як ви підносите себе та свою творчість. Я в кожну вишиванку вкладаю душу, кожна створюється з якоюсь своєю метою, настроєм та духом. Бренд «Своє» став відомим по усьому світу і не тільки як магазин вишиванок, а саме як символіка. Адже вишиванку ти можеш купити будь-де, але люди хочуть саме мою. Таким чином, вони підтримують мене, мій бренд та мою допомогу нашим хлопцям. Бо завдячуючи коштам, які я отримую від продажів, – я підтримую військових.

- Які плани та амбіції Ви маєте на майбутнє в області дизайну?

- Найперше – це організувати показ «Вишиванка «Перемога». Це те, що я зроблю найперше, коли війська загарбників відступлять. Він вже повністю складений у мене в голові, починаючи від організаційних моментів і закінчуючи містами, де він буде проводитися. Вишиванку «Війна» ми вже обплакали, я особисто віддячила кожній країні за їх допомогу, можливо не всім, але багатьом. Час для наступного кроку, а саме – Перемоги.

- Які зміни у Ваше життя принесла війна?

- Зробила такий висновок, що жити треба прямо зараз. Хочеш щось купити? Купи. Не хочеш кудись ідти – не іди. Якщо сьогодні не хочеш ідти на роботу – не іди, домовся з кимось і посидь вдома. Значить сьогодні ти повинен відпочити.

- Скільки вишиванок ви можете передати ось військовим, як ви казали, наприклад, у тиждень?

- Десь до 10. Я не очікувала, що навіть хлопці, які захищають нас, будуть просити та особисто мені писати стосовно цього. Це як сарафанне радіо, зшила одному, він показав іншим і понеслось. А, відверто кажучи, брати гроші з них я не можу. Це суперечить усім принципам, адже вони там, воюють, захищають нас і брати гроші за вишиванку – я просто не можу.

Що тут говорити, у мене серце обливається кров’ю, коли я їду з відрядження і бачу, як у автобусі водій бере гроші з військового у формі. Це якось не по-людські для мене, адже завдяки якраз їм ми можемо жити звичайним життям. І такі подарунки чи льготи – це така дрібничка, яку ми можемо їм взагалі дати. Це стосується не тільки військових, а й спортсмені чи будь-кого, хто підтримує нашу країну та допомагає нашим хлопцям на особливому рівні.

«Мені ріже вуха навіть, коли просто спілкуються російською»

- Після Вашої розповіді стало цікаво, чи було у Вас таке, що Ви обмінювали вишиванку на щось?

- Так, знаєте, був випадок, коли я вишиванку обміняла на РПС, які у результаті отримали наші сумські хлопці. Якщо не помиляюся у прізвищі, допомагали мені забирати Сергій та Ігор Ткачов. Ми прийшли на Нову пошту, відкриваємо посилку, а з Польщі нам приїхали оригінальні РПС, якісні. У той час, як наші тільки-тільки починали шити.

- Мені цікаво, розглядаючи Ваші вишиванки, неможливо сказати, що ви копіюїте їх, кожна – особлива по-своєму. Кожна несе якийсь свій характер та емоції. Звідки ж Ви берете усе це натхнення?

- Знаєте, минулого року я казала, що це дуже спонтанний момент, можеш сидіти й до тебе прийде ідея, але на сьогоднішній день усе змінилось. Все тому, що рік тому у нас у всіх був якийсь страх, ми жили у вічному стресі через обставини. Ми не знали, що робити, не знали, що буде. А зараз, коли ти провів не один показ у найгарячішому місті країни під ракетами та з вимкненим світлом, ти наче став мужнішим. Якщо говорити про сьогодення, то мене надихають наші хлопці, їх сміливість та ентузіазм до боротьби за свою країну.

- Ви напевно чули чи зустрічали саме російськомовних сумчан, що про це думаєте?

- Я от не знаю як ви, але я більше не можу ні спілкуватися російською, ні дивитися фільми цією мовою, ні слухати музику. Мені ріже вуха навіть, коли просто спілкуються російською. Скоріше за всього, це вже просто повне змінення світогляду, хоча раніше для мене не було проблемою відповісти російською чи ще щось. Зараз наша цінність у мові, в людях та нашій стійкості. У мене був випадок, коли військові приїхали з литовцями, я передавала вишиванку президенту Литви. А вони не розуміють українську, тільки російську. Я й сказала військовим: «Переводьте». Це вже наче принцип.

Світлана Волик стала оберегом для наших військових, наче другою мамою. Жінка постійно допомагає та робить усе можливе для того, щоб сумські хлопці нічого не потребували.

«Вони мені розписували прапор та вишиванку, які зараз зберігаються на роботі. Здається, найціннішим подарунком була гільза на підставці з написом «Берегиня». Але, як на мене, кожна з нас берегиня, адже ми усі їм допомагаємо. Хтось ліпить вареники, хтось в’яже шкарпетки, хтось поширює про них інформацію. Кожен допомагає у своїй галузі і неможливо про це змовчувати»

Спілкувалася Наталія Біловол, MistoSumy.com