До початку повномасштабного вторгнення Максим Едель був журналістом, проте з початком бойових дій одразу одягнув військовий однострій та вступив до лав ЗСУ в 117 бригаду територіальної оборони м. Суми. Журналісти сайту MISTOSUMY.com поспілкувались із військовим та дізналися його історію.
До початку повномасштабного вторгнення Максим Едель був журналістом, проте з початком бойових дій одразу одягнув військовий однострій та вступив до лав ЗСУ в 117 бригаду територіальної оборони м. Суми. Журналісти сайту MISTOSUMY.com поспілкувались із військовим та дізналися його історію.
Про те, як потрапив у військо і як бути по той бік війни. Про талісмани і мову на війні. Про важкі речі, які довелося побачити. І про нашу перемогу.
Максим Едель
- До повномасштабного вторгнення ти працював журналістом понад 10 років на телебаченні та в інтернет-виданні, у тебе було звичайне життя. Згодом настало 24 лютого, і все обірвалося… Коли і чому тобі спало на думку піти добровольцем у ТРО?
- Справа в тому, що я потрапив в 117 бригаду ТРО 26 березня 2022 року після того, як виїхав разом зі своєю родиною з Охтирки Сумської області, ми тимчасово туди евакуювалися із Сум. І вже після того, як наші хлопці вигнали кацапів з того напрямку – вільним шляхом повернулися додому в рідне місто. У той же самий день я вступив до свого війська.
- Як відреагували на твоє рішення вступити в ТРО дружина з донькою?
- Моя дружина відреагувала нормально, тому що ми навіть особливо це й не обговорювали. Просто я сказав, що йду служити. А вона відповіла: «Ну добре, йди». А доньці було тоді ще тільки чотири роки, тому вона в силу свого віку ніяк на це не відреагувала, бо ще не розуміла.
[GALLERY-44]
Максим з донькою
- Які були твої думки, коли ти туди потрапив та перші дні служби? Чи було страшно?
- Як такого страху – не було. Можливо, тому, що знаєш, що не було на той час такого розуміння, що це війна. Для мене це було схоже на «комп’ютерну гру». До 24 лютого ми жили звичайним спокійним життям, а потім це у нас це забрали. Тому, особливого страху на початках не було.
- Чи було таке, що ти пожалкував, що пішов добровільно?
- Насправді, ні. Жодного разу за весь цей час, а в березні вже буде два роки як я служу, не було такого ніколи, щоб я пожалкував.
- Чи знайшов ти друзів на війні, з якими будеш тримати зв'язок і після нашої перемоги?
- Ті, з ким я тримав зв’язок, я продовжую його тримати й надалі. Щоб таких нових друзів на все життя… Не знаю, час покаже. Подивимось після перемоги.
- Чи вплинула війна на стосунки з дружиною, на ваші почуття? Як вам вдається тримати ось цей баланс?
- У мене як були міцними стосунки з дружиною до війни, такими вони і зараз залишаються. Бойові дії не вплинула на наші почуття.
Максим та його дружина Анна
- Як ти змінився після початку війни?
- Якщо чесно, то в мене додалося сивини на голові. І в принципі – все.
- Зараз задам, можливо, неприємне питання. Чи є у тебе родичі в росії? Якщо так, чи спілкуєтесь? Що вони кажуть стосовно війни?
- Ні, у мене, слава богу, немає родичів в росії, тож мені мабуть пощастило, але є родичі мого діда. Це люди, яким вже близько сімдесяти років. Я з ними ні разу не спілкувався за все своє життя. Тому у мене немає такої проблеми, знаєш, як спілкування на фоні війни з родичами з росії, бо їх у мене просто нема.
- На війні наші військові бачать багато важких, навіть жахливих речей. Чи був у тебе випадок, який залишився в памʼяті?
- Насправді, на початку війни, коли я був в Охтирці, то я бачив страшні речі після авіаудару по військовій частині. Тоді вивозили багато людей. Там був морг поряд зі шпиталем. Я на той час фотографував і знімав відео. Це було жахіття… Це просто була велика купа людських тіл, там було багато загиблих. Ти на це дивишся… Від цілих тіл майже нічого не було. Колись ці люди жили, кожного дня щось робили, працювали, а тепер просто лежать…
- Таке побачити – це дійсно жах. Як ти зараз переживаєш все побачене там?
- Я не скажу, що я став іншим, бо можливо тоді це ще не сприймалося як факт, але дійсно бачив жахливі картини, які не покидають пам'ять. Особливо, коли починаєш їх розуміти.
- Багато хто з військових має свій талісман та оберіг? Який він для тебе?
- Коли 26 лютого 2022 року вдарили по військовій частині в Охтирці, я там, повторюся, знімав відео. Тоді розбирали завали, діставали багато людей. Більше 80 людей загинуло і дуже багато поранених було, 3 дні діставали тіла загиблих. Я в той момент знімав відеоматеріали. І саме там, в попелі, знайшов маленький військовий шеврон – прапор України, який чіпляється на рукав. Ось саме він для мене і став таким нібито оберегом.
Шеврон
- Зараз багато з наших співвітчизників розмовляють українською, але багато, кому й далі комфортніше розмовляти російською. Частина нашого населення називає таких людей "не українцями". Але ж є хлопці не передовій, які захищають нас, виборюють нашу перемогу, спілкуючись при цьому російською. Що ти думаєш з приводу цього? Чи кожен повинен розмовляти українською або це вибір кожного?
- Я думаю, що мова – це важливо, але набагато важливіше те, що ти робиш для держави. У мене є багато знайомих людей, друзів, які розмовляють російською, але воюють на фронті та захищають нашу державу.
- Чи ти вважаєш правильним твердження: або воюй, або працюй?
- Насправді, так. Під час війни – вважаю. Ти або воюєш, або працюєш і допомагаєш фронту, Тому що, якщо не допомагати фронту, то фронт буде там – де зараз тил.
- Зараз задам найпопулярніше питання, яке хвилює кожного українця: як ти вважаєш, коли закінчиться війна, і як це станеться? Яке твоє бачення стосовно цього?
- Я не знаю, коли закінчиться війна, цього не знає ніхто, цього не знає навіть путін. Тому просто, знаєш, треба робити свою справу і особливих очікувань немає. Коли буде наша перемога – тоді й буде. Ми обов’язково доживемо до того дня, дай Бог, і будемо далі жити своїм життям.
- Ти вже думав, чим після нашої перемоги плануєш займатись? Будеш продовжувати кар’єру журналіста або це буде якась нова сфера діяльності?
- Я поки не знаю, так далеко не замислююсь. Давайте доживемо до перемоги, і тоді будемо думати. Але вважаю, що я себе якось реалізую.
«Ніхто не народжений для війни. Я сам ніколи не бачив себе у війську, але війна все змінила… Це моя земля, мій дім, тут живуть мої батьки і діти. Сьогодні кожен має робити все що в його силах, аби захистити свій дім», – коментує Максим.
Віримо в Україну, допомагаємо нашим військовим, донатимо, щоб прискорити нашу перемогу – і цей день обов’язково настане! Все буде Україна!
Спілкувалася Юлія Ковальова, сайт MISTOSUMY.com