Завантаження ...

Тетяна Нянькіна про особливості роботи сумського родинного театру

Сьогодні, 27 березня, ми відзначаємо Міжнародний день театру, тому, якщо у вас є знайомі актори – обов’язково привітайте їх з цим святом. Зізнавайтеся, чи часто відвідуєте театр? Які любите вистави: більш смішні чи можливо романтичні? Театр завжди був важливою складовою культурного життя суспільства, місцем, де зустрічаються таланти, ідеї та емоції.

Журналісти MISTOSUMY.com вирішили поговорити із засновницею родинного приватного театру Тетяною Нянькіною, яка після 8 років праці у державному театрі – створила свій ще у 2017 році. Дізнайтеся разом з нами про шлях акторки, побоювання, роботу, шляхи отримання грошей для театру та багато чого цікавого.

На фото Тетяна Нянькіна, власниця родинного театру
Фото Наталії Біловол, журналістки MISTOSUMY.com
 

«Театр – це не про кошти, а про любов до творчості»

- Звідки взагалі з’явилася ідея створити щось своє? І чому саме родинний театр?

- Я працювала близько 8 років у державному театрі й відверто, я й досі дуже люблю людей, які там працюють, сумую за ними. Однак, мені багато чого не подобалося: репертуарна політика, нестабільна зайнятість. І виходить, я постійно ходила чимось незадоволена, а це неправильно, як на мене. Зроби сама й покажи, як треба, як краще. А таким собі поштовхом стала моя вагітність. Як би це не звучало, але так, саме вона, точніше те, що було далі. Почалися певні проблеми зі здоров’ям, я потрапила до лікарні, й супроводжував мене постійний стрес про наслідки тієї чи іншої дії. Проте, потім я зрозуміла, що треба переставати боятися та робити те, що я люблю. Тому прямо з лікарні я набрала свою подружку-акторку й сказала про ідею створення родинного театру. Ми зустрілися прямо у лікарні та почали активно це обговорювати і планувати. І у цей же рік, я навіть встигла сама зіграти з величезним животом.

- Як на мене, це дуже відважно, зараз не кожен на це піде, бо ти у буквальному сенсі йдеш у невідомість. Адже одне діло працювати на державний театр, а інше – бути засновником приватного. Особливо, у положені. Чи не боялися таких різких перемін?

- До речі, так. Якщо хтось хоче щось починати – робіть, не думайте. Я серйозно. Коли чогось сильно хочеться – робіть та не думайте, бо зупинитеся. Якби я почала думати глибше про усі деталі ДО створення театру – я б засумнівалася у власній спроможності. Бо те, до чого ми прийшли зараз, і те, звідки починали – не можна порівнювати. Тому, якщо мрієте щось почати – беріть та починайте, бо час піде. Головне – спробувати.

- Ви якраз трішки зачепили цю тему про створення та сам розвиток театру. Розкажіть як це було чи з якими перешкодами зустрічалися?

- Оой, знаєте, там перешкода на перешкоді. Театр – досить дорога історія. Звичайно, говорять, що можна взяти 1 стільчик та 1 актора й зробити шедевр. Дійсно це так, але на одноманітних виставах все одно сильно не розбігтися, тому потрібно було думати, що робити та як. Найперша наша вистава була на Соборній у старому дворі під зірками, але ми мріяли зовсім про інше. Ми хотіли, щоб до нас приходили діти, а ти не приведеш дитину восени чи взимку у двір, щоб подарувати новорічну виставу. Тому десь 4 роки ми поневірялися, шукали своє приміщення, сплачували великі суми за оренду, які навіть не покривалися й ми додавали свої гроші – ось це, напевно, найскладніше.

А от зараз, коли ми знайшли свій дім у Конгрес центрі СумДу. І знаєте, так приємно, коли керівництво ставиться, як до рідних, навіть, коли у нас не усе добре. Тобто зараз з’явилася упевненість у тому, що у нас є куди піти, наш дім та прихисток для творчості. Усе інше куплялося, робилося, з цим не було проблем. А те, коли у тебе немає свого дому – це найтяжче. І напевно, ми можемо сказати зараз це у всіх сенсах.

- Стосовно от грошей цікаво, як Ви знаходили їх на усе?

- Якщо говорити про оплату акторів, то їх було не багато тоді. До нас прийшли актори театру юного глядача з якими ми товаришували. От вони з нами з самого початку і через коронавірус, і війну. Також до трупи були залучені кілька підлітків – моїх вихованців. Даша Білецька – дівчинка, яка по сей день допомагає іноді реалізовувати нам проєкти, хоча живе у Києві. Так от ці люди одразу розуміли, що це все не про гроші. На перших виставах про гонорари взагалі не йшлося ніякої мови. Звичайно ми завжди намагаємося щось платити, але якщо ці гроші розділити на усі часи скільки актори тренуються, вивчають та вкладають сил у це – то нам просто не вистачить. Навіть, якщо рахувати по 10 грн на годину. Театр – це не про кошти, а про любов до театру й бажання нести людям творчість та мистецтво.

Пам’ятаю, як ми в один з років нарешті купили сценічне світло і яка була від того радість. Просто безмежна. Особливо, розуміючи, що для цього ми реально лізли зі шкіри геть. Це був грудень, і мали по 3 вистави у день. Стосовно загалом забезпечення грошима театр – ми вигравали якісь міські чи обласні проєкти, вигравали гроші, й також уже мали хоча б щось.
 

 «Ми не проти ставити НЕ наші п’єси, але нам є що сказати»

- Готуючись до розмови з вами, з попередніх інтерв’ю бачила, що до Вас може потрапити кожен.

- Раніше було так, але зараз вже ні. Чому ж, бо нас просто багато. Наразі у складі театру близько 25 людей і навіть державному театру важко забезпечити роботою таку кількість людей. Це дуже складно, навіть не дивлячись на те, що вони працюють зранку до вечора. Ми ж як і всі, приходимо на репетиції після основної роботи або у вихідні дні. Це дуже важливо – ставитися з повагою до актора. Тобто дати йому шанс показати себе, дати роль, дати можливість виступити на сцені врешті-решт. І через це ми не приймаємо нікого, бо наша так звана родина вже згрупована.

- А от навіть, якщо не враховувати те, що до Вас вже не потрапити, які головні якості актора театру можете виділити?

- Нещодавно спілкувалася з режисером іншого театру, і у нас виникла така собі дискусія стосовно того, як ми бачимо акторів. Звичайно, кожен говорив про свій театр. І він мені сказав: «Мені не важливо, яка це людина, мені не товаришувати з нею. Головне, щоб була професіоналом своєї справи». А я його слухаю і розумію, що у нас не так. Я йому до речі так і сказала. Для мене не те, що принципово, але важливо, щоб людина була людиною, тобто щира, відкрита, з бажанням нести добро та світло. Немає професійних якостей, але є велике бажання? Беремо! Ось такої я думки. Тому виокремити можу тільки велике прагнення до акторства.

- Це дуже крутий підхід до своєї справи, адже Ви наче шукали не актора, працівника, а члена родини. Що ще хотіла запитати, так це про Ваші авторські п’єси, Ви сценарист, так?

- Дякую, так, але у нас декілька драматургів. Віталій Радіонов – актор та драматург, який з самого початку з нами, Володимир Нянькін – директор та драматург нашого театру і я. Наша концепція така – ми не проти ставити НЕ наші п’єси, але нам є що сказати, ми хочемо таким способом висловитися. У це вкладається неабияка праця, бо пишеться усе: пісні, вірші, текст, підбираються костюми, декор тощо. І я дійсно пишаюся нашими п’єсами, кожну з них буквально обожнюю.

- А звідки уся команда драматургів може черпати натхнення? Як зароджуються ідеї сюжету?

- Дуже по-різному. Інколи це важкі обставини, інколи навпаки. Наприклад, у нашого Віталіка померла близька людина, й він написав за одну ніч п’єсу «Паранойа», яку ми любимо дійсно усім серцем. Пам’ятаю, що перші дні репетиції – плакали усі. І не тільки через п’єса, а, тому що усі знали, на якому підґрунті зроблена п’єса. Володимир написав п’єсу одразу після народження нашого сина. Тобто, як це було, я народила, він прийшов додому й написав виставу «Галюцинація». Бувало таке, що разом збиралися й створювали. «Хто сховався в кукурудзі» - вистава написана усією трупою.

- Виходить, п’єса нерідко пишеться на емоціях? Тобто стається якась подія, і ви переносите усі емоції на папір у вигляді п’єси?

- Так, але буває по-різному. Є таке, що від серця і тебе прям щось осиняє і рука наче сама пише, а ти не думаєш. А є навпаки, коли сидиш і морочиш собі голову, як тут, а як там.
 

«Навіть тихенька дитина може розкритися саме у театрі»

- Я Вас зрозуміла. Далі трішки поговоримо про дітей та їх батьків. Як батькам маленьких квіточок зрозуміти, що у їх дітей є акторські задатки?

- Знаєте, у мене є театральна студія для дітей і хочу сказати, що тут не вгадано. Тому що може бути дитина з просто гігантським потенціалом та талантом, але з не бажанням займатися театром. Є навпаки, коли є бажання або закоханість у театр, але менш обдаровані там голосом, тілом тощо. І знаєте, якщо їх порівнювати, то буде нічия, бо воно рівноправне. Але, особисто моя думка, що саме закохана у театр людина – переможе.

У мене була ситуація, коли двоє студентів виїздили за кордон на початку повномасштабного вторгнення, але повернулися, щоб навчатися в Україні на театральному факультеті. І це уявіть, вони знали, що це може десь не актуально наразі, адже робота та гроші будуть у 1 зі 100, але все одно йшли до своєї цілі та мети. Справжня гордість для мене.

Щоб зрозуміти, чи подобається це вашій дитині – пробуйте. Я завжди так кажу, за це нікому гірше не стане чи образливо не зробить. Я навпаки таке заохочую. Ми повинні пробувати усе, щоб знати: подобається нам це чи ні. Обожнюю поняття «пробне заняття» – це дуже крута функція, адже дитинка може прийти, посидіти, оцінити – подобається чи ні. Я завжди кажу: «Може ти не повернешся до нас, але дякую, що ми з тобою попрацювали, познайомилися». Пам’ятайте, що навіть тихенька дитина може розкритися саме у театрі.

- А як театральні навички можуть виховати у дитині особистість?

- Дуже щаслива сказати, що уся наша трупа зараз – це молодь, яку ми ростили, не побоюся цього слова, з 6 рочків. Тобто, росли у мене на очах, а зараз вони вже дорослі актори, вступили до навчальних закладів і грають на професійному рівні. А якщо говорити саме про дітей, які ніколи не стануть акторами – я обов’язково обійму свого студента, якщо побачу десь за межами заняття. Тут немає образ чи ще чогось. Творчість потрібна кожній людині не залежно від професії чи сфери діяльності. Це щось про вміння говорити, не боятися відкриватися людям, виражати свою позицію та емоції, володіти голосом та тілом. Це дійсно потрібно кожному. І також це може допомогти людині відчувати себе впевненіше та щасливіше.

- А що потрібно враховувати батькам, коли вони віддають своє чадо до театрального гуртка?

- Батьки повинні пам’ятати, що у будь-якій справі регулярність – залог успіху. І я завжди кажу, що ніколи не змушуйте дитину ходити до мене. У мене було кілька таких випадків, коли дитина хотіла піти, а батьки радилися зі мною, що робити. То я й сказала: «Дайте їй піти, чому ви змушуєте?». Дитина, якщо захоче, вона повернеться. Так, це може статися як через місяць, так і через рік. Але ми повинні поважати право вибору нашої малечі. Треба давати відсторонитися від якоїсь справи дитині, щоб вона сама для себе розуміла, чи дійсно їй цього не вистачає.

- Чи робили якісь проєкти з акторами-аматорами під час війни?

- Таак, дуже багато, й вони усі були різного віку: 45+, 65+ чи тільки жінки. І знаєте, завжди у результаті був класний продукт, а люди у процесі такі щасливі. Так, вони не будуть далі йти працювати акторами, але вони себе проявили й вони щасливі.
 

«Специфіка роботи актором театру чи кіно – розуміння, що доведеться зображувати любов»

- Як справи з коханням у Вашому театрі? Чи були випадки прояву любові між акторами?

- У театрі, так, є такий досвід. І закохувалися, і одружувалися. Ми не акцентуємо на цьому, але так, були такі випадки. (посміхається, - ред.)

- Давайте трішки пройдемося по безпосередньо роботі театру, як відбувається підготовка до постановки п’єси?

- У репетиціях. Звичайно хотілося б мати окремий цех пошиття чи окремий цех художника по світлу тощо, як у державних театрах, але у нас не так. Сьогодні я можу грати, а завтра сидіти на музиці. Це життя, й воно лине. Декорації самі робимо, вигадуємо та будуємо з усього, що бачать. Зараз вже стало легше, бо у нас з’явилася неймовірна Наташа Ракосуєва – дизайнер одягу. Буває так, що у нас достатньо репетицій до вистави, а буває, що ні, коли робимо вистави за тиждень.

- У Вас саме родинний театр, і Ви раніше згадували, що у Вас є парочки. Стало цікаво, чи змішують вони роботу та особисте життя?

- З одного боку – це та ще складність, бо важко працювати з рідними, але це не масштабне щось, а скоріш буденне. І головне, що мені подобається у спільній праці – це коли ми їдемо кудись і можемо бути поруч з рідною людиною.

- А коли у п’єсах змішують пари й доводиться цілуватися, наприклад, не зі своєю дружиною чи чоловіком, ревнощів не виникає?

- Відверто, стосовно цього, ми ніколи не враховуємо наші пари театру, коли ставимо п’єсу та визначаємося з акторами та героями. Володимир, наприклад, мій чоловік, взагалі не любить грати зі мною. Бо це все одно складно – це наша робота, парафія, і змішувати сюди ще й стосунки – пагубно, бо на сцені часто не тільки кохання треба показувати, а й сварки.

Навіть коли потрібно цілуватися чи показувати кохання, а наші пари не разом – усі ставляться нормально до цього. У цьому ж і специфіка роботи, бути готовим до цього потрібно.

- Давайте пройдемося по недоліках та перевагам роботи у родинному театрі.

- Найголовніша проблема – це час. У державному театрі ти прийшов на роботу й у тебе весь день, коли ти можеш творити, придумувати, створювати. У нас це інакше, це друга робота, куди ти приходиш втомлений ввечері та намагаєшся щось придумати. На репетиції беремо дітей та собак, щоб просто вони не були самі вдома.

У нас є Аделька, донька нашої пари Віталія та Ангеліни, і народилася вона майже на початку повномасштабного вторгнення, на день театру, уявіть собі. Тому вона для нас – це як маленький талісман. А головна наша перевага – це те, що ми маємо вибір. Ми не граємо те, чого не хочемо.

- І, напевно, останнє питання, яке цікавить усіх відвідувачів театру, а як же розподіляються ролі?

- Ой, тут по-різному, знаєте. Іноді герой пишеться під актора, буває, що сам драматург бачить когось у якійсь ролі. Через те, що ми займаємося тренажами, ми, драматурги, можемо спостерігати у яких які риси яскраво виражені, а які ні.

Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: