Війна триває, змушуючи нас приймати непрості рішення. Одне з них – релокація з небезпечних регіонів, зміна місця проживання на користь більш безпечних умов жити. Хтось боїться їхати у місто Суми, а хтось навпаки – спеціально переїздить сюди, бо вважає його незламним. Ми продовжуємо розповідати вам історії пересенців до Сум, та сьогодні хочемо познакомити з зовсім молодою дівчиною, якій довелося переїздити з маленькою дитиною на руках. Ми розповімо про її історію, перешкоди, враження та емоції від нашого міста.
Війна триває, змушуючи нас приймати непрості рішення. Одне з них – релокація з небезпечних регіонів, зміна місця проживання на користь більш безпечних умов жити. Хтось боїться їхати у місто Суми, а хтось навпаки – спеціально переїздить сюди, бо вважає його незламним. Ми продовжуємо розповідати вам історії пересенців до Сум, та сьогодні хочемо познакомити з зовсім молодою дівчиною, якій довелося переїздити з маленькою дитиною на руках. Ми розповімо про її історію, перешкоди, враження та емоції від нашого міста.
Журналісти сайту MISTOSUMY.com зв'язалися з Дарією Андріївною, яка переїхала до Сум з області та зараз намагаєтьмся влаштувати власне життя в умовах війни. У статті ми не згадуємо прізвища героїні та не показуємо фото на її особисте прохання. Тож давайте познайомимося з героїнею нашого інтерв’ю детальніше.
«Танки їдуть… Тобі наснилося, лягай спати»
- Перш за все, розкажіть нам трохи про себе: хто Ви, звідки, скільки років, про родину.
- Звати мене Дарія Андріївна, мені повних 21 рік, у мене є маленька дитина 4-х років. І знаєте, це той ще адреналін щастя за яким ледь встигаєш. Ми з Миропілля, а в Сумах вже близько 2 років. За освітою я кухар-кондитер, але наразі без роботи через внутрішні проблеми: довідка ВПО, постійні тривоги, нестача часу на усе, графік стандартної роботи. Дуже важко влаштуватися через те, що у мене мала дитина, за якою постійно потрібно не те, що слідкувати, а навіть з дитячого садочку забирати, якщо вихователі просять це зробити, а таке може бути тоді, коли багато тривог на день, наприклад.
- Які обставини змусили Вас переїхати? Та чи хотіли взагалі цього?
- Я бувала у Сумах і до війни. Думаю, можна сказати, що переїхати мене змусила саме війна та примусова евакуація. Я розуміла, що не тільки я у небезпеці, а й моя дитина. Того в один день я прокинулася, мені запропонували – я погодилася й поїхала, ось так це було. Хотіла чи ні – важке питання, адже тут ти у буквальному сенсі їдеш у невідомість. У тебе мала дитина на руках, кредит, відсутність житла та невідомість і невпевненість у завтрашньому дні. Це страшно. Мати залишилася там, бо не захотіла виїздити, я не засуджую, але розставляю свої пріоритети, я не хочу жертвувати власним життям та життям сина.
- Памʼятаєте ранок початку вторгнення?
- За день до цього як раз розлучилася. Пам’ятаю, що родичі вранці почали мене кликати та намагатися розбудити з о пів на 4 години ранку зі словами «Почалося», а я на них гриміла та спала далі. Бабуся каже: «Танки їдуть», а я їй: «Тобі наснилося, лягай спати». Я прокинулася уже тоді, коли усі речі були зібрані у підвалі. Били багато. Ми спали у підвалі при свічках разом з домашніми тваринами.
«Мам, я її дуже люблю, а сьогодні такий день, що ми повинні дарувати подарунки. Ходімо по подарунок»
- Чому обрали для переїзду саме Суми?
- Бо у Сумах багато рідні, а це яка не яка, а допомога, як матеріальна, так і психологічна. До того ж сюди позвав у свій час хлопець. Чи складно переїхати – так, дуже. Це мала дитина, у якої скаче настрій та емоції. І напевно, це було найскладніше для мене. Це все через те, що у нього там, у нашому містечку, було своє коло спілкування, й він з ними грався. А під час переїзду страждають саме батьки, чому? Тому що дітям стає нудно, й вони дістають їх. Ось у чому секрет. І замість спілкування з дітьми він сидить у планшеті чи телефоні.
Зараз, коли ми більш-менш устаткувалися у місті, ми виходимо на прогулянки у сквер Героїв 3-ї окремої штурмової бригади на Іллінській, і там він вже навіть знайшов собі подружку, у них там своє кохання. Бігають, грають, плачуть, верещать – загалом, усе, що люблять діти.
- Виходить, що це вже Ваша невістка?
- Виходить, що так, я навіть називаю її вже так. Бо познайомилися вони за кілька днів до дня народження мого сина, і через кілька таких зустрічей він запитав мене, чи може запросити її на це свято. А я виховую самостійного хлопчика та джентльмена, кажу йому: «Йди запитай у її мами», вона погодила, й здається з того часу вони постійно разом, бо це спільні походи у театр, на прогулянки, на свята. Ми й фотосесію їм зробили. А на день усіх закоханих він мені каже: «Мам, я її дуже люблю, а сьогодні такий день, що ми повинні дарувати подарунки. Ходімо по нього».
І що найголовніше та дівчинка така сама по відношенню до мого сина. І оце мій постійно їй шоколадки та цукерки тяга, ховає у кишені, щоб потім дістати та подарувати їй. Інколи навіть заздрю тій дівчинці, бо не кожен хлопець зараз так буде робити (посміхається – ред.). І зараз дівчина мого сина разом з мамою поїхала на відпочинок, а мій постійно ходить і каже, як сумує за нею.
- Ви так розповідаєте, знаєте, оптимістично. З’являється враження, що усе було легко, хоча здогадуюсь – усе не так. То з якими перешкодами Ви зтикнулися за увесь цей час?
- Найголовніше – це те, що ти у буквальному сенсі їдеш у нікуди. Квартири – дорого, а найгірші апартаменти без нормальних умов, маю на увазі, оці допотопні інтер’єри, де диван ще бачив Сталіна, а клопи у ньому вже свій готель влаштували – коштують від 4 тисяч і плюс платежі. І ти сидиш, думаєш, як тут можна жити з маленькою дитиною? Якщо я піду подавати до суду запит на позбавлення батька батьківських прав, до мене прийдуть соціальні служби, й що вони побачать? Ви можете це уявити? Там навіть генеральне прибирання не змінить візуалу, тільки капітальний ремонт. Я коли дивилася, відверто не розуміла за що там 4 тисячі, за диван з клопами та голі стіни?
Статус ВПО отримати майже нереально. Він у мене був, але там не була зазначена дитина, і зараз мені потрібно усе переоформлювати, а щоб це зробити – потрібно напевно ходити та молитися до церкви. Раніше була просто «жива» черга, а зараз видають талончики, які можуть просто «згорати», якщо вмикається повітряна тривога. Тобто ти можеш простояти у черзі тиждень і більше. Так, ти можеш прийти на наступний день, але знову ж таки, люди не зможуть отримати інший талончик.
Робота. Влаштуватися з потрібним мені графіком та навичками здається нереально, а гроші заробляти потрібно. Бо мені потрібно десь з о пів на дев'яту до 15:30, щоб після роботи одразу забрати дитину з дитячого садочку. До того ж щоб я могла відлучитися у будь-який момент, якщо вихователь напише «заберіть дитину».
Психологічна допомога. Дуже важко залишатися об’єктивною, коли переживаєш багато стресових подій, тому з часом це впливає на твою психіку, що навіть психологи здаються не компетентними у твоєму питанні.
- А де ж батько дитини та чи приймає він участь у її вихованні?
- Ми наразі не спілкуємося, я хочу подати запит на позбавлення батьківських прав, бо він навіть аліменти не сплачує. Це вже усе вирішується, сподіваюся, що скоро це закінчиться.
- Я Вас зрозуміла, і хотіла б повернутися до теми ВПО. Як би Ви хотіли, щоб допомагали внутрішньо переміщеним особам? На що саме варто звернути увагу?
- Я думаю, що ми усі були б вдячні за житло хоча б на перші місяці, поки ми не устаткуємося, не знайдемо роботу та не звикнемо до темпу життя. Це все складно дається у будь-якому віці, бо тут усе нове. Красно дякую за гуманітарну допомогу, ми зараз цим і харчуємося: макарони, тушонка (консервоване тушковане м'ясо). Малий мій носить взуття, яке видавали. Якби ще й роботу пропонували якусь мінімальну, за будь-які кошти та будь-що робити – це вже було б класно.
Наразі є матеріальна допомога, але щоб її отримати потрібно мати на руках документ, що ти ВПО, а поки ти не отримаєш це, то не буде й грошей. Якщо раніше у мене були 5 тисяч (які дають на допомогу ВПО), то зараз у буквальному сенсі нічого, окрім невеликої допомоги рідні. І все тому, що я не можу ніяк оформити статус внутрішньо переселеної особи. Ну, і може хотілося, щоб банально збільшили суму, бо за 5 тисяч навіть житло не орендувати, не те що прогодувати дитину.
«Якби складно не було, якби нас не обстрілювали, ми живемо»
- Розкажіть про перший досвід спілкування з сум’янами, чи привітні вони були?
- Ой, тууут усе неоднозначно, бо усюди люди є як погані, так і хороші. Є ті, хто тільки накричить, а є ті, хто посміхнеться та побажає гарного дня.
- Стосовно діалекту є якась різниця?
- Та ні, особливої різниці немає, але трішки інакший, так. Навіть пояснити не зможу правильно. Якщо у діалекті Сум більше української мови, аніж російської, то у Миропіллі навпаки.
- Ви бували у нашому місті й ДО війни, то кого зустрічали більше україномовних чи російськомовних? У порівнянні, наприклад.
- Якщо чесно, то до війни більше російськомовний народ був, а зараз у мене просто тішиться серце, бо майже кожен розмовляє або українською, або суржиком. Є поодинокі випадки російськомовних, але то таке, ми в праві самі обирати мову якою говорити. Але, якщо усі перейдуть на українську, то може за кордоном почнуть більше розуміти та на слух сприймати, що це українська. Може у нас з’явиться розуміння, що ми – то українці, а країна наша Україна й ніяк інакше.
- Як Ви відчуваєте себе у Сумах? Психологічно якось стало краще?
- Тут спокійно, і це мене тішить найбільше. Так, інколи чуються прильоти, але не так, як було у Миропіллі. Взагалі подобаються Суми своєю природою, красою, різноманітністю розваг: кінотеатр, парки, сквери, Crazy Land (заклад для дітей), різноманітність гуртків.
- Які поради Ви могли б дати іншим переселенцям, які знаходяться у подібній ситуації?
- Шукайте фінансову подушку. Завжди якісь гроші повинні бути на руках, щоб ви мали змогу не те що поїсти, а хоча б переночувати десь. Якщо переїздити збираєтеся, тримайте усі документи на по готові та будьте впевнені, що їдете у місто, де Вас хтось чекає, навіть, якщо це власник хостела, де ви зупинитесь на ніч. І одразу після переїзду йдіть оформлювати ВПО. А найголовніша порада – не втрачати оптимізм, навіть, якщо все погано.
- Чи є у Вас плани на майбутнє в новому місці проживання?
- Звичайно. Розвиватися, жити, надихатися та творити. Можливо, у найближчому майбутньому ви зможете мене побачити як кухаря-кондитера, а можливо в іншому амплуа.
- Як переселення вплинуло на Ваше життя та погляди на нього?
- Знаєте, є дуже популярний вираз в Інтернеті: «Нам кінець, але не сьогодні». Не знаю, як хто його для себе трактує, але для мене він саме про нашу незламність. Якби складно не було, якби нас не обстрілювали, ми живемо. Ми продовжуємо розвиватися незважаючи ні на які обставини й це мотивує рухатися далі.
* * *
Ось така проста життєва історія простої дівчини з Миропілля, яка сама ще зовсім юна з малою дитиною, рятуючись від війни, опинилася в Сумах та зіткнулася з певними труднощами. Якщо ця історія відгукнулася в вас, і ви хотіли б допомогти цій молодій мамі (чи то з роботою, чи психологчно, чи іншим чином), можете написати нам в редакцію, і ми обовʼязково сконтактуємо вас.