Спостерігаючи за зборами в соцмережах, можна зробити висновки, що на регулярній основі донатять лише оптимісти, ті хто довіряє людям, вірить у перемогу та не розучився співчувати.
Щоб перевірити цю гіпотезу, журналістка Анна Крамар три дні ходила сумськими вулицями та збирала донати у звичайних перехожих. Заразом Анна питала сум’ян, куди вони зазвичай донатять, як часто це роблять, і чи зустрічали вони колись рідних військових, які збирають кошти на вулиці, нагадуючи перехожим про суворі реалії війни.
Свої думки журналістка записала для MISTOSUMY.com. Далі Ви зможете прочитати історію від першої особи.
Останнє прохання воїна
Віктор Крамар, штурмовик 54 ОМБр, загинув 25.03.2024 під Куп’янськом
1 квітня наша родина поховала загиблого брата-штурмовика, і я спішила виконати останнє його прохання: зробити збір на спецекіпірування штурмового підрозділу його сина. 8 квітня я відкрила збір у соцмережах на 160 тисяч грн і зібрала за перший день 50 тисяч, тобто майже третину, проте наступного дня збір призупинився. Я не дуже публічна людина, то й близьких друзів, готових кинути на банку 500-1000 грн, у мене не дуже багато.
День перший – невдалий
Люди, які мене знають лише за соцмережами, намагаються підтримати різні збори і донатити усім потрошку, кидають зазвичай 100-200 грн. Тож за статистичними підрахунками я мала залучити близько 800 людей, щоб зібрати заплановані 160 тисяч гривень. Вже другого дня я вирішила вийти на вулиці рідного міста, щоб встигнути купити обіцяні магазини до 15 квітня – дня відправки нового бойового підрозділу на фронт. Друзі надрукували мені усю необхідну рекламу, і я три дні поспіль пішки збирала донати. 400 флаєрів з номером монобанки, описом і QR-кодом – це приблизно 600 людей, які почули мою історію.
У перший день були навіть роздратовані, бо таким способом в Сумах збирають донати лише музики і жебраки. Троє молодих жінок віку 28-35 років майже агресивно намагалися пояснити, що я порушую їхній спокій, і маю збирати донати в соцмережах. Зустрічалися дорослі чоловіки на дорогих авто, які відверто нудьгували, чекаючи поки я піду геть.
День другий та третій – психологія й статистика
Та вже на другий день я навчилася прогнозувати реакції та забороняла собі починати розмову з людьми, в очах яких одразу читається байдужість. Доки я не розуміла, в якому порядку що говорити, то в перший день назбирала лише 3 тисячі гривень, другого-третього дня приблизно по 5 тисяч гривень. Надвечір я виставляла своє фото з мандрів на фейсбуці і збирала ще вдвічі більше. Друзі з-за кордону, яким імпонує саме такий живий спосіб зборів, переслали мені 260 доларів.
Спочатку я замовила флаєри без інформації про мою особистість, то недовіри було багато. Другого дня переробила рекламку, дала посилання на свій профіль у соцмережах, написала на зворотному боці всі свої дані – довіри й донатів стало вдвічі більше.
За моїми підрахунками, у перший день мені донатив лише кожний 10-й, другого-третього – вже кожний 5-й, бо я розповідала не лише історію брата, але й про себе.
Кому та як допомагають сум’яни
Йдучи вулицями міста, я виконувала останнє прохання брата та не забула й про журналістські обовʼязки. Мені вдалося спитати сумʼян, як часто вони донатять, кому довіряють, чи перевіряють збори та їхніх організаторів.
Віта, 23 роки
– Я доначу знайомим і двом відомим блогеркам, які ретельно перевіряють збори, щоб не постраждала їх репутація. Помітила, зараз побільшало зборів на передову, бо майже в усіх моїх знайомих на фронті хлопці, чоловіки або батьки та друзі. Знаю й таких, що не донатять, я їх вже не переконую – кожен сам має вирішувати як жити. Тих, хто ініціює збори я поважаю і підтримую, зараз хлопцям нема на кого розраховувати, крім людей.
Андрій, 31 рік
– Якщо брати участь у багатьох зборах – це виснажує і викликає недовіру. Тому я прийняв рішення і зосереджуюсь на окремих проєктах. Я хочу сам допомагати і контролювати цю допомогу. Погодьтеся, що всім допомогти просто неможливо.
Тетяна, 53 роки
– В нашому невеличкому колективі на фронті вже дуже багато рідних. Ми збирали на все: бронежилети, автомобілі, приціли, паливо до автівок, вчора купили старлінк і саперні лопатки. А недавно наша директор купила ще й трактор! Хочеться допомогти усім, то ми не зупиняємось.
Людмила, 45 років
– Ми допомагали й допомагаємо, але вже зневірились у владі, яка не може проконтролювати навіть гуманітарку, яку розкрадають корупціонери. Серед моїх знайомих і матері загиблих, і ті, чиїх дітей судять за відмову виконувати наказ командира. Але у мене питання, чого не судять тих, хто розкрадає допомогу?
Наталія, 39 років
– Воює мій двоюрідний брат і мій друг. Збираємо на все: дрони, автівки тощо. Якби не люди, хтозна-що робити хлопцям. Маємо те що маємо: багато людей намагаються уникати новин і негативних емоцій, бо у кожного своя межа.
Іра і Наташа 20, 21 рік
– Мені здається, що люди стали добрішими, а подрузі усі здаються – злішими. Не всі збори викликають довіру, особливо, коли на автівки збирають.
Наталія, 49 років з сумом підсумовувала мій аналіз:
– Я усім дуже співчуваю, але вже не знаю, де брати гроші, щоб допомогти.
Сум’яни, які донатять – хто вони
Компанія з кількох дорослих чоловіків приязно дістали гаманці й дали мені готівкою по 400-500 грн. Хоча готівку я просила лише у чиновників, яких спіймала на площі Незалежності. Там 500 гривень вдалося зібрати від трьох посадовців: 100 від одного із заступників мера, 200 від очільниці управління міськради та ще 200 від представника виконавчої влади. Ці державники порадили мені звертатися до командирів і до благодійних фондів.
Дуже порадувала і надихнула молодь.
Молоді мами й молоді дівчата – найбільше вірять в людей, щиро співчували мені і дякували.
Молоді хлопці до 30 років – приязні, ввічливі, вислуховували, дякували, відмовлялися від додаткових доказів.
Хлопці старше 30 років – обережні, перепрошували, часто відмовлялися брати флаєр, пояснюючи тим, що зосереджені на допомозі конкретним проєктам. І я їм вірю, бо розумію діловий підхід до волонтерства.
Жінки, 40+ років – співчували, дискутували про немічність, влади й крупцію, розповідали власні історії.
Жінки, старші 50 років – вислуховували, відверто співпереживали, дякували.
За три дні я зустріла чотири вдови – молоді дівчини; декілька військових у цивільному з дружинами, самих чи групами, одні слухали уважно, другі втомлено і байдуже, треті раділи можливості поговорити з тим, хто їх розуміє.
Говорила з матір’ю, два сини якої воюють, вона сумна і сувора, просила мене не купувати зброю, бо інакше війна ніколи не закінчиться.
А як ви, наші читачі реагуєте на волонтерські збори? Які ваші критерії довіри чи недовіри? Чи пробували ви особисто робити збори?
Діліться своїми думками у коментарях .
Долучитися до збору можна за посиланням або перерахувавши кошти на картку за номером: 5375 4112 1572 4647
