У День подяки волонтерам ми вирішили поділитися історією сумської зооволонтерки, яка щодня віддає свій час, зусилля та любов тваринам, що через зраду людини або війну залишилися покинутими.
Раніше Наталія боялася собак до істерики, а зараз вже сім років як допомагає песикам у притулку. У Сумському товаристві захисту тварин (надалі – СТЗТ) вона опікує понад 400 тварин, 200 з яких – евакуйовані з прифронтових територій. Як зооволонтерство врятувало від фобії, а турбота та донати дарують песикам шанс на краще життя – читайте у нашому інтервʼю.
- З чого почався Ваш шлях?
- Відверто кажучи, спочатку дуже боялася собак і все доходило до істерик. І не важливо де: у когось вдома чи на вулиці коли та йшла повз. Потім якось вирішила, що страх потрібно перемагати й що у домі повинна бути собака. Взяла собі з притулку спанієля і з того часу, почала сюди приїздити та допомагати.
- Скільки наразі пухнастиків у притулку?
- СТЗТ створений дуже давно Олександром Сипленком та його дружиною Ілоною у 2007 році. Якраз тоді подібний рух допомоги тварин у Сумах взагалі не був ніяк поширений, бо собак розстрілювати, труїли й тому подібне. Засновники притулку почали їх рятувати, годувати та притримувати, тобто розвивати цей напрямок. Спочатку собак тримали вдома: перетримували, лікували, влаштовували у люблячі сім’ї. А потім потрошку почали розширятися, бо місця почало не вистачати, а врятувати хочеться усіх.
Наразі у нас у притулку близько 400 пухнастиків, а вдома в Олександра та Ілони, напевно, близько 30.
- Мені здається, кожного цікавить думка, а як же Ви знаходите працівників СТЗТ та чи платяться волонтерам заробітні платні?
- У нас є помічники, зачасту школярі, які допомагають нам: вигулюють та годують пухнастиків. От, вони, скажімо так, «працюють» виключно за власне бажання. А гроші отримуємо від самих людей – донати. Вони рятують, чесно, кожна гривня допомагає, бо це їжа тваринкам, амуніції (нашийники, наприклад), обладнання тощо. Тому як такої заробітної платні немає, бо це якщо люди донатять і ми можемо щось виокремити – ми «винагороджуємо» саме працівників нашого притулку: ті, хто прибирають територію, годують. А шукаємо по оголошенню в OLX чи сарафанне радіо допомогає.
Коли приходять, ми розповідаємо усе: як доглядати, які хвостики у нас є, показуємо те, що маємо. Щоб не було такого, що людина розраховувала на одне, а тут зовсім інше. Хтось готовий до такого обсягу роботи, а хтось – ні, це нормально. Бо собачки – це, як емоційне зцілення, ти не підеш звідси ментально виснаженим, а от фізично – так.
- Поки фотографувала притулок, не побачила котиків, їх немає чи вони десь в іншому місці?
- Тут тільки песиків тримаємо, а коти у нас у домівках на перетримці. Планували тут тримати й котів, навіть вольєр їм оснастили, але умови все одно не ті.
Війна та зооволонтерство
- Як для Вас, як для зооволонтера, почалася війна?
- Жахливо. У самому притулку було дуже складно й багато хто не міг до нас навіть доїхати через військові дії у місті. Деякі люди, які постійно нам допомагали, - повиїжджали. Пам’ятаю це, наче вчора, постійні гучні обстріли, страх. Ми не могли нормально їздити до ресторанів та забирати їжу для тварин (нам залишки віддавали м’яса чи риби), бо тоді заклади харчування погано працювали, а деякі взагалі зачинені. Лячно було, що не зможемо прогодувати песиків через елементарну нестачу харчів. Ми сподівалися на те, що усе буде добре, але реалії здавалися жахом: немає людей, закінчується крупа, корми, неможливість безпечно доїхати до притулку.
Однак, ми дуже вдячні тим людям, які залишилися з нами у той період, хто донатив та допомагав як міг. Спеціально їздили на прикордоння, де випускали крупу, тому ми могли хоча б якось закупитися та погодувати наших друзів менших. Потім пішла гуманітарна допомога, яка також допомогла. Тому найважчий момент – це початок, а далі вже, знаєте, втягнулися та не дали страху побороти нас.
- Як песики переживали обстріли, вибухи?
- Дуже тяжко. Вони як тоді лякалися, так і зараз, коли лунають вибухи. Їм ще складніше, аніж нам, адже вони не знають, що відбувається, а ми знаємо. Навіть коли б’ють прикордоння – наші усі починають галасувати та лякатися. Після ракетних ударів можуть зірватися з ціпок. Вони дуже важко переживають ці моменти. Собаки, які з прикордоння евакуйовані, живуть у нас деякий час на спеціальних заспокійливих, бо інакше ніяк, ми їх проліковуємо та зміцнюємо моральний стан.
- Ви тільки що згадали про евакуйованих песиків, Ви цим також займаєтеся?
- У нас дуже багато евакуйованих, можливо близько 200, які евакуювали із зон бойових дій: з Херсонщини, Донеччини, після Каховської трагедії. Наразі ми їздимо на наше прикордоння та забираємо наших пухнастиків, яких залишили їх господарі. Це Юнаківка, Велика Писарівка та інші села, які найближчі до кордону. Наприклад, на тому тижні близько 20 собак до нас приїхало з тих місцевостей.
- Здогадуюся, що усіх одразу лікуєте від стресу заспокійливим? Адже це такі, найпекельніші точки на Сумщині наразі.
- Та знаєте, по-різному. Деякі приїжджають залякані, у стресі та потребують часу для реабілітації й розуміння ситуації, що вони вже в умовній безпеці. А хтось приїжджає на позитиві: любов, щастя та добро. Дуже по-різному тут.
- Вас кусали Ваші ж улюбленці притулку?
- Звичайно, усіх кусали, хто доглядає за песиками. Але ми нормально до цього відносимося, бо собаки на те і є, щоб лаяти та кусатися. Тим не менш таке досить рідко стається. Взагалі у нас контактні песики, є такі, хто любить показати характер, але ми одразу попереджаємо новеньких, що ці можуть куснути, бо вони навіть тих, кого знають можуть цапнути.
«Все, що потрібно песикам – це людина поряд»
- Помітила, що є песики, які людям не довіряють, налаштовані трішки навіть агресивно, а є й такі, які одразу готові кинутися в обійми. Чи однаково вони потребують людської любові?
- Я вам більше скажу, ми коли їх навіть просто на вигул виводимо – вони починають пригати на людину та лащитися. Їм просто потрібна любов та піклування людини, а на все інше все одно. І це те, що я обожнюю у песиках – щирість та вірність.
- Як у Вас можна взяти песика додому? Що для цього потрібно?
- Відверто кажучи, нічого особливого, адже ми віддаємо їх безоплатно. Тільки проводимо співбесіду з людиною, щоб знати, що песик буде у надійних руках. Інколи люди думають, що ми ставимо дуже дивні питання, але, як на мене, вони звичайні. Бо наша задача – це зрозуміти у які руки потрапляє наше «дитя», чи будуть його любити й тому подібне. Усі питання казати не буду, бо може готуватися почнуть, але базові це: «Які умови?», «Чим плануєте годувати?», «Чи знаєте, як допомагати собаці, яка захворіла?», «Куди звертатися, якщо захворіє?», «Чи була раніше собачка?», «Хто проживає у родині, чи ніхто не проти?».
Хтось на нас дивиться повними здивування очей, але нам, щиро кажучи, все одно, бо ми їх усіх любимо й наче від серця відриваємо, тому хочемо, щоб кожен з них зростав у любові, добробуті та комфорті. Також окрім цього ми офіційно підписуємо акт прийому-передачі тварини, де записуємо контактний номер, ПІБ власника та фактичну адресу проживання.
- От у Вас умовно 400 песиків, як Ви запам’ятовуєте їх імена?
- Інколи складно, коли приїздять нові й ти намагаєшся запам’ятати їх імена (посміхається, - ред). Хтось якось назвав песика, а я потім ходжу тиждень і вивчаю. Загалом, 80% песиків знаю на імена. Але у нас на кожному вольєрі є типу вивіски з їх іменами. На жаль, не всі, бо можемо не встигати змінювати, але на більшості є. Буває таке, що називаємо тваринок містами, звідки вони приїхали. Так у нас з’явився Херсон, наприклад. Деякі приїжджають і нам власники потім телефонують та кажуть їх імена, якщо це евакуйовані. Так здається, що їх багато, але ти з ними кожного дня й вже знаєш їх краще людей.
- Що Вам найбільше подобається у роботі з тваринами?
- Напевно, це те задоволення від спілкування з ними, адже щирішими за них ніхто не буде. І тут навіть не те що подобається, а ти живеш цим. Це як твоя підзарядка на вдалий день. Так, це фізична втома, але морально вони знімають стрес краще за когось чи за щось. Їхня відданість, радість. Я приходжу й вітаюся з кожним із них, бо це вже як мої дітки.
«Якщо ти тварину любиш – ти зрозумієш її»
- Як Ви спілкуєтеся з ними? Можливо, проходили якісь тренінги?
- Я займалася з кінологом, але тут більше дає про себе знати досвід. А він, у свою чергу, показує, що краще за все спілкування виходить через любов до песиків. Якщо ти тварину любиш – ти зрозумієш її. А досвід допомагає у тому, що ти розумієш, як підійти чи що зробити з новим мешканцем притулку.
- Чи зустрічали якісь виклики у роботі з хвостиками?
- Чесно, навіть не знаю, що обрати, бо тут усе виклик. Велика кількість песиків, яких нікуди прилаштовувати. Складно віддавати людям, бо не знаєш, що далі буде з тваринкою. Складно шукати людей, котрим потрібен чотирилапий друг, бо зараз війна й багато хто боїться брати на себе таку відповідальність. Багато цуценят, які можливо з нами назавжди залишаться.
Складно морально від розуміння, що від обстрілів чи вибухів на прикордонні помирає дуже багато тваринок, які ні в чому не винні. Складно від того, що багато з них помирають від голоду, бо ми фізично не можемо їх забрати через нестачу місця. Тим не менш, все одно намагаємося розширюватися як можемо.
- Помітила, що деякі песики живуть по двоє, вони не б’ються між собою?
- Взагалі у деяких є оця зооагресія, але деякі між собою товаришують. Взагалі ми проти самовигулу, можемо гуляти без повідця, але під наглядом і тільки тих собак, які на 100% слухаються і не втечуть, і не будуть нести загрози іншим (собакам, людям). Частіше всього, собачки можуть між собою сваритися та любити покусатися, але до людей бути налаштованими максимально позитивно.
«Песики підлаштовуються під господаря»
- За якими песиками люди приходять найчастіше? Можливо за якоюсь окремою породою?
- Стосовно породи – так, можуть приходити й питати окремо за лабрадора чи вівчарку, а у нас таких частіше немає, усі безпородні. Ми взагалі не звертаємо увагу на породу, бо нам немає такої різниці у цьому. А от люди ще приходять за цуценятами, через стереотип, що з цуценяти наче можна виростити таку собачку, яку хочеш, хоча це не так. Я навпаки люблю пропонувати людям молодих хвостиків віком 1-2 роки, коли вже сформувалися, коли можна привчати до усього. І також можна брати й старших песиків по 8-10 років.
Просто люди думають, що у них вже сформований характер, звички тощо, але ні, песики підлаштовуються під господаря, під його темп життя та умови.
- Чули про таке, що люди обирають очима: побачили очі песика й зрозуміли, що це їхній улюбленець?
- Колись до нас приїздила евакуація з Авдіївки й дівчина побачила на фото собаку у клітці, як ми його витягали. Почала до нього ходити, казала, що буде забирати. Питала про вік, стан здоров’я, тобто ми бачили, що вона зацікавлена у цьому й налаштована серйозно. І вона так мені й сказала: «Я побачила його очі й зрозуміла, що він мій». Вона відвідувала його у нас місяць, бо дуже хвилювалася через нестачу досвіду з собаками (раніше не мала песиків – ред.). І за увесь цей час навіть стала нашою волонтеркою.
- Як змінилася Ваша свідомість та сприйняття світу після того, як почали працювати волонтером?
- Я стала іншою, бо почала відноситися до людей по-іншому. І це я кажу не про тих людей, завдячуючи яким, ми взагалі існуємо: які приходять допомагати, які надсилають донати тощо, а про тих, хто вбиває, труїть, викидає цуценят у мішках, знущається. Мені відкрився світ тотальної жорстокості. Бо усякі випадки траплялися, коли й підлітки починали знущатися над тваринами, а з війною це ще збільшилося. Так і живемо, хтось з війною подобрішав, а хтось – навпаки.
- Які є плани на майбутній розвиток притулку?
- Ми будемо переїжджати – це напевно найщасливіша новина для нас. Наразі ведуться ремонтні роботи на тій місцевості: проводимо світло, облаштовуємо тощо. І єдине питання, як усіх наших мешканців туди транспортувати. Це, напевно, найскладніше, бо це багато собак, їх домівок, а це усе великі кошти. Де будемо їх брати – не знаємо, але десь знаходити.
- Можливо незручне питання, але цікаво ж дізнатися, скільки наші люди донатять для тваринок?
- Чесно, точної якоїсь загальної суми не скажу, бо ці кошти постійно у конвеєрі: приходять – закупка їжі, приходять – закупка амуніції, приходять – ремонт домівки тощо. До того ж ми збираємо кошти на різні картки, які призначені для різних потреб: ліки, їжа, амуніції. Люди більше за всього донатять по 100 та 200 гривень, якщо можуть. Деякі надсилають по 5 тисяч, але це рідко. Зараз вирішальною може бути навіть 1 грн. Тому ми вдячні за будь-які донати.
***
Сумське товариство захисту тварин знаходиться за адресою: вул. Герасима Кондратьєва, 168б, кінцева Аеропорту.
Зв’язатися для допомоги можливо з зооволонтеркою Наталією: (+380) 50 748 6292
А для фінансової підтримки притулку, надсилати кошти можна на ці картки:
- Приват банк: 4149 4993 8937 0840
- Пумб: 4314 1402 0607 1737
- А-банк: 4323 3473 9243 8575
- Монобанк: 4441 1111 5164 2349
- Банка Монобанку: https://send.monobank.ua/jar/2npPdQsK7u
