Дмитра застала війна на третьому курсі навчання. Він планував стати військовим юристом та з початком повномасштабного вторгнення став на захист українського кордону. Журналісти MistoSumy поспілкувалися з нацгвардійцем з Сумщини та дізналися, як вплинула на нього ситуація на фронті у своєму 22 – річному віці.
Дмитро Демченко – старший лейтенант, командир мінометної батареї першого батальйону оперативного призначення першої президентської бригади Національної гвардії України «Буревій». Чоловік розповідає, що мріяв стати військовим ще з 13 років:
«У 10-річному віці почались проблеми з однолітками після чого знайшов своє хобі. Я пішов займатись рукопашним боєм. У мене був дуже чудовий тренер, що розкрив не лише моє бажання займатись спортом, а й психологічно допоміг перемогти мої страхи. Займаючись з ним, я став більш розкутим та проблеми з однолітками зникли. Десь у років 13 я почав думати ким хочу стати і вже почав мріяти як буду носити військову форму. У школі з оцінками завжди були проблеми, але фізична підготовка завжди була на високому рівні. Мої батьки почали допомагати мені із вибором закладу, де буду навчатись. Після закінчення 9 класів вступив до Чернігівського ліцею із посиленою військово – фізичною підготовкою. Саме там у мене з’явилась жага до знань, тому що я йшов до своєї мрії. Закінчивши 2 роки навчання у Чернігові, почав думати, яка саме військова справа мене приваблює. Зупинився на Національній гвардії України та захотів стати військовим юристом. Так як у мене уже була досить хороша підготовка я зміг вступити. На третьому курсі навчання почалась війна. На той момент я бачив для себе жахливі речі. Нас почали вивозити по різним місцям: школи, кінотеатри, домівки в яких вже давно ніхто не живе. Уже під закінчення навчання нас почали розподіляти по різним бригадам уже як командирами»
- Після того, як почалась війна, були сумніви, що обрали не ту професію?
- Ні, навіть зараз, коли я по пів року не бачу свою родину, не жалкую. Як би не було це дивно, мені подобається. Я відчуваю якусь відповідальність за те, що роблю. Це моя робота, можливо не така як в інших, але моя.
- Як ви ставитесь до людей, які по сьогоднішній день розмовляють російською мовою. Якою мовою спілкуєтесь Ви?
- Якщо бути відвертим, то нейтрально. Щодо мови, то у мене зустрічаються і військові, які спілкуються російською. Так, це потрібно викоріняти із суспільства, але людям, які спілкуються нею все життя, дуже важко це робити. Сам не спілкуюсь російською, тому що я виріс в оточенні, де всі говорять суржиком. Більшість слів, які є у моєму лексиконі – українські.
- Розкажіть про свої обов’язки.
- Робота військового дуже не проста. Складність цієї професії в тому, що зараз все моє життя знаходиться на Сході. Звичайно, що це дуже великий ризик. Кожен свій бойовий вихід на нуль – ціна мого життя. Мій підрозділ – мінометна батарея, тому робота полягає в тому, щоб знищувати противника на невеликій відстані (400 м). Я відповідаю за вогневу підтримку за напрямком Серебрянський ліс, що в Луганській області. Насамперед я як командир роти, маю велику кількість обов’язків. Для мене, у першу чергу, найважливіше – життя моїх підлеглих. По – друге, зброя, кожен снаряд для нас має значення і я за це відповідаю. По третє, майно, яке нам надається.
- Як ви відноситесь до своїх підлеглих?
-Як я вже говорив, це найважливіше для мене, що є на фронті. У такий час ми повинні допомагати один – одному, тому кожен з них може звернутись до мене, як до товариша.
- Як на Вас психологічно вплинула Ваша робота?
- Певний час я сиджу на заспокійливих, по – іншому вже ніяк не можу. Багато хто мені говорить, що у мене навіть змінився погляд. Коли я приїжджаю у відпустку додому, то у мене відчуття, що весь час я знаходжусь на фронті. Постійне відчуття тривожності. Тому мені допомагають заспокійливі. .Кожного дня я бачу як помирають люди. На тимчасово окупованій території агресора працює наша аеророзвідка. Я постійно бачу, де знаходиться наш противник, тим самим я повинен його знищити. Кожного разу, коли мені вдається знищити територію противника, маю позитивні емоції. Знаєте, як ще питають у снайперів: «Що ви відчуваєте, коли робите постріл? А він каже: віддачу гвинтівки». То ж я намагаюсь не думати про це та сприймати як звичайну роботу.
- Що включає у Вашу відповідальність за особовий склад?
- За людей у мене дуже велика відповідальність. Кожного разу, коли мій підрозділ зазнає втрат, у першу чергу, відповідаю я. Для того, щоб не мати втрат, повинен розподілити своїх людей, щоб вони не були помічені противником. Ціною моєї неуважності є життя людей. У такому випадку, матиму кримінальну відповідальність.
- Яка ситуація із життя на фронті запам’яталась Вам?
- Ця історія сталась на початку весни 2024 року. Мені потрібно було в лісі вибрати позиції на яких ми будемо працювати. Кілометрів 5 від нас почав працювати танк. Його снаряди прилітали за 20 метрів від нашого місця дислокації. Після цього ми почали працювати артилерією і перечекали годинку. Коли вже зібрались виходити відбуваються пуски КАБів. У цей момент було дуже страшно та не зрозуміло, що буде далі.
- Ви помітили якісь зміни у Вашій поведінці після цієї ситуації?
- Так, я почав більше цінувати життя. Зрозумів, що це найцінніше, що має кожна людина.
