«У перші дні після смерті Андрія, донька кожного вечора клала фото батька на прапор, а вранці підіймала та ставила. Коли я запитала у неї, що вона робить і навіщо, її відовідь розбила мені серце: «Я вкладаю татка спати» - розповідає дружина загиблого героя. Олена носить кільце чоловіка на пальці, як згадку про найцінніше – одруження з Андрієм. Вони змолоду мріяли про сина та доньку, власний будинок та онуків у старості, але війна назавжди змінила долю їхньої родини, забравши найцінніше – життя.
Журналісти MISTOSUMY.com зв’язалися з сім’єю загиблого рік тому сумського героя, який віддав життя за день до повернення додому, залишивши після себе прірву у серцях родини. Як складалося його життя, про що мріяв, чого хотів, як готувався до війни та як вступив на службу – читайте далі у матеріалі.
Дитюку Андрію Васильовичу у цьому році було б вже 47 років, однак, останній, 46-й день народження, герой зустрів на війні. Він народився 28 травня у Сумах та закінчив СНАУ, надалі займаючись власним бізнесом металовиробів, чому й присвятив понад 20 років свого життя.
З Оленою Андрій був знайомий дуже багато років, вони були сусідами, однак окрім привітань розмова далі не йшла. У Різдво він з компанією гуляли на майданчику поряд з будинком Олени. Андрій знав її маму й у цей день підійшов до неї поговорити й так сталося, що пішов від них він зі своєю майбутньою дружиною на руках. Так і почали зустрічатися. Потім одружилися та пробули разом 23 роки, будуючи власне життя по цеглинці з нуля.
Фото з сімейного архіву
Згодом доля наче виконувала усі їхні бажання, даруючи спочатку сина Данила, а потім донечку Домініку, так, як вони й хотіли. Виховувало подружжя дітей разом без сторонньої допомоги: десь заощаджували, десь працювали понаднормово, оформлювали іпотеку та влаштовували власне життя. Про життя закордоном навіть не замислювалися, адже Андрій був патріотом своєї держави та міста.
Він багато працював заради власної родини, щоб та ні в чому собі не відмовляла та будував власною працею майбутнє своїм дітям. Ще коли син Данило був маленький, любив з ним поїхати порибалити та провести час як батько з сином. Ця звичка не зникла й тоді, коли син виріс. На не частих вихідних любив поїхати на риболовлю чи посмажити м’ясо з сім’єю.
- Коли був час, ми могли удвох виїхати відпочити неподалік та провести разом час. Як не дивно, діти самі нас виряджали туди, говорячи: «Ви піклуєтеся про нас усе життя, відпочиньте разом від усього, навіть від нас».
Чоловік мріяв добудувати будинок, влаштувати життя дітям, змінити машину та рід діяльності, бо вік про себе почав нагадувати й робота руками давалася все важче з кожним днем. Як розповідає Олена, майже все встигли, однак закінчити не можуть і досі, бо кожна деталь у будинку чи квартирі нагадує про загиблого чоловіка, який мріяв довести усе до кінця. Андрій усе життя працював і йому забракло часу та умов, щоб пожити для себе, для родини. Побути з ними разом довше. Хотів побачити як одружиться син та вийде заміж донька, потримати на руках внуків. Однак, час – наш ворог, адже плине дуже швидко й не помічаєш, як минає життя.
Коли усі говорили, що буде війна чи є підозра, дружина Андрія не вірила у це, однак її чоловік наче знав та говорив, що буде. За три тижні до повномасштабного вторгнення почав скупляти воду та їжу, почав готувати усю родину до цього. Однак Олена до останнього не вірила. І, як виявилося, даремно.
З перших днів чоловік хотів піти обороняти наше місто у тероборону, але дружина не відпустила, бо хвилювалася за життя коханого.
- Він мені сказав: «Перша повістка – я йду. Я не ухилянт, не зрадник, ніяк ховатися не буду!»
Так і сталося, коли Андрій їхав зранку на роботу, 2 вересня 2022 року, йому видали повістку. Він за тиждень пройшов усі обстеження та вже 16 вересня поїхав на навчання у Житомир, щоб потім піти на оборону нашої країни. І з того самого часу, його родина й не бачила, тільки через екран телефону у рідкісних зідзвонах.
Фото з сімейного архіву
Дружині Андрій про повістку сказав не одразу, а ввечері, коли повернувся додому, щоб не засмучувати зранку. Проходячи медичний огляд змовчав про перелік недуг, щоб його точно допустили до служби. А вже після навчання його приєднали до 25, штурмової, бригади.
- Даня та Домініка стресово пережили цей день. Син був у шоці, донька не розуміла, що коїться. Коли він поїхав, то кілька днів не виходив на зв’язок, а я собі місця не знаходила. Та все корила себе, що не настояла на тому, щоб він хоча б вилікував те, що міг.
Після того, як чоловіка забрали, Олена не могла спокійно спати. Протягом 10 місяців засинала лише на 2-3 години й те, постійно телефон біля себе тримала – чекала дзвінка чи повідомлення від коханого чоловіка. Андрій, у свою чергу, знав, що дружина не зможе заспокоїтися, поки не почує його, тому навіть, якщо до зв’язку було далеко – йшов, щоб повідомити родині, що він живий, що все добре.
- Він ніколи не писав мені просто «+», що типу живий і все добре. Андрій знав, що мені потрібно його почути, побачити й тільки тоді я можу заспокоїтися. Тому він постійно телефонував і казав: «Кошеня моє, у мене усе добре, не хвилюйся».
Дружина намагалася не плакати при чоловікові, а коли все ж таки не стрималася, то почула від чоловіка: «Мені теж важко, я далеко від вас». І з того часу про сльози не було й мови. Де він був та що робив особливо не розповідав, щоб не засмучувати кохану, кожного разу тільки розповідав, що він поїв, що нічого не потрібно. Показував, як живуть та знімав відео по дорозі кудись, коли була змога.
Фото з сімейного архіву
За дві ночі до смерті чоловіка Олені почали снитися погані сни. Спочатку те, що чоловік приїхав додому і «вигнав» з їх двору машину, а «пригнав» розбиту техніку, БМП.
- Я пам’ятаю, що запитала у нього «Навіщо? Що ти зробив?», а почула у відповідь: «Так треба». На другий день наснилося: він у БМП, а я десь зверху. І бачу, що у нього до ніг падає хрестик, кажу йому: «Обережніше з хрестиком, ти що».
10 липня Олена об 10-11 зв’язалася з чоловіком, щоб поговорити, а вже о пів на 5 цього ж дня він загинув, обороняючи країну. Дружина цього не знала, тому не знаходила собі місця, коли Андрій не виходив на зв’язок. Наступного ранку разом з нею на роботу зайшов голуб –це стало їй як знаком, вже тоді вона почала думати про щось неминуче, однак не могла до кінця повірити. Коли написала цього ж дня побратимові чоловіка, то у відповідь отримала звістку про смерть від російського снаряду найближчої людини, яку чекала вже майже рік. На згадку про чоловіка вона змогла отримати лише кільце, яке 23 роки тому скріпило дві душі у родину.
- Напередодні смерті він сказав мені: «Киць, усе добре, скоро буду вдома, дуже сильно люблю тебе». Це було останнє його зізнання у коханні.
На момент смерті батька, Данилу було 19, а Домініці – 15 років і хоча тато покинув дорослих дітей, вони все одно залишилися його дітьми, які відчули втрату рідної людини. Син, як справжній чоловік, переніс увесь біль у собі, займаючись усім й одразу, щоб тільки не думати про те, що сталося. Домініка почала плакати, не вірячи, що це сталося з їх родиною.
- Пам’ятаю, що перше, що вони двоє зробили – це побігли до шафи, щоб хоча б відчути аромат власного батька, але не змогли, бо речі ним вже не пахли. Минуло занадто багато часу з того моменту, як він їх одягав, з моменту, як він був вдома.
Як родина це пережила й досі не знають, але спогади, речі чи слова – з кожним днем нагадують про коханого чоловіка та турботливого батька все більше.
Андрій Дитюк помер героєм на посаді заступника командира бойової машини, навідником-оператором парашутної десантної роти зі званням молодшого сержанта 10 липня 2023 року у Луганській області при штурмі. Похований 15 липня 2023 року на Алеї Слави Баранівського кладовища. Герой посмертно нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня.
Фото з сімейного архіву
Зі смерті чоловіка Олени минув рік, однак розповідаючи про нього – сльози й досі в очах блищать так, наче це сталося вчора. Вона створила петицію, у якій закликає про присвоєння Андрію Дитюку звання Героя України посмертно.
