Алла Титаренко все життя працювала зі студентами, викладаючи історію, філософію та соціологію, але війна змусила залишити затишні аудиторії Машинобудівного фахового коледжу СумДУ й стати на захист Батьківщини. 24 лютого 2022 року Алла прийшла до військових як волонтер, а згодом стала військовослужбовицею. Два роки військової служби, втрата побратимів, постійна боротьба за справедливість не зламали її та зробили сильнішою. Вона повернулася до викладання з новим досвідом, продовжує допомагати армії та переконана, що жінки відіграють не менш важливу роль у війську, ніж чоловіки.
Алла Титаренко все життя працювала зі студентами, викладаючи історію, філософію та соціологію, але війна змусила залишити затишні аудиторії Машинобудівного коледжу й стати на захист Батьківщини. 24 лютого 2022 року Алла прийшла до військових як волонтер, а згодом стала військовослужбовицею. Два роки військової служби, втрата побратимів, постійна боротьба за справедливість не зламали її та зробили сильнішою. Вона повернулася до викладання з новим досвідом, продовжує допомагати армії та переконана, що жінки відіграють не менш важливу роль у війську, ніж чоловіки. Її історія — це про силу духу, любов до рідної землі та готовність жертвувати собою заради майбутнього.
«Ще до військової служби я працювала викладачкою у Машинобудівному фаховому коледжі СумДУ. Працюю зі студентами вже багато років. Після двох років військової служби також повернулась до викладання соціальних дисциплін», - починає нашу розмову Алла.
2022 року 24 лютого життя всіх українців перевернулось із ніг на голову. У зв’язку з тим, що на територію України вторглися російські війська, викладачка зрозуміла, що повинна допомагати вистояти нашому місту, зокрема військовим. На той момент патріотизм був на максимуму. Кожен допомагав, як міг.
«Багато моїх знайомих волонтерили, збирали продукти, гроші та різні потрібні речі для військових. Деякі з самого початку вирішили піти до лав ЗСУ. У той момент не могла стояти осторонь. Кожна людина реагує на стрес по-різному: хтось біжить, хтось завмирає, а хтось кидаєтся у бій. Як виявилося, для мене важливо бути у вирію подій. Так склалося, що я пішла спочатку допомагати, а потім залишилася на службі», - розповідає Алла, - Сталося так, що я опинилась там, де є військові, і побачила складність ситуації на власні очі. Я зрозуміла, що є робота, яку потрібно комусь виконувати. Якщо не ти, то хто? Спочатку не планувала, що буду воювати. Але коли мені говорять: «Ви ж будете далі з нами? Ви ж допоможете ще?», то, звісно, що я не могла зробити інакше, аніж залишитися там. Розпочала свою службу в одному із сумських батальйонів 117 окремої бригади територіальної оборони, працювала у взводі матеріально–технічного забезпечення. Через деякий час була переведена у бойовий підрозділ 47-ї окремої механізованої бригади «Магура». Після більше ніж двох років служби повернулася додому та продовжила допомагати нашим захисникам. Знаючи потреби військових не з чуток, оголошувала збори, проводила концерти, творчі заходи тощо».
Побратими: єдність, яка долає всі труднощі
— Чи була у вас раніше мрія про військову службу, чи це рішення виникло спонтанно?
— У мене є професія, яку я люблю і якою займаюсь досить давно. Але був момент, коли одного разу я поїхала у військову частину до родича і подивилась, як там, в армії. Там була така атмосфера чоловічої сили! Я подумала, що якби була чоловіком, то пішла б. Як виявилось, думати потрібно обережно, тому що думки іноді здійснюються.
Який був ваш найважчий день на службі?Найважчий день - це не завжди про фізичне навантаження. Найважче - це коли ти вчора розмовляв зі своїм побратимом, людиною, яка стала тобі братом, а на наступний день він загинув. Розумієш, що повернути його вже не можливо. Для мене такі дні були найважчі.
— Що найбільше запам’яталося за час вашої військової кар’єри?
— Я побачила дуже багато різних людей. Це як зріз суспільства. Добровольцями пішли на фронт люди з різних прошарків, з різним статусом, освітою, вподобаннями. Вони мають різні цілі, бажання, життєві принципи, вони надихаються різними речами. Але за один день ти з ними проживаєш ціле життя. І всі вони дуже цікаві у спілкуванні. Найбільше, мабуть, запам’ятались якраз ці люди, мої побратими. Закінчивши військову службу, я продовжую підтримувати з ними зв’язок, спілкуємося, радимося, допомагаємо один одному, шуткуємо і, навіть, бачимося. Це найцінніше, що є. Ми досить довго були залучені до однієї справи, разом переживали втрати, ризикували життям, знаходилися у некомфортних умовах – це те, що об’єднує.
Роль жінок у ЗСУ: рівність, мотивація та підтримка
— Як ви оцінюєте роль жінок у Збройних Силах України?
— Хочу сказати, що жінка може все. Звісно, що є стереотипи щодо жінок у армії, які створили чоловіки. Якщо брати до уваги мої спостереження, то присутність жінок створює атмосферу здорової конкуренції. Наприклад, якщо фізичне навантаження витримує жінка, то чоловік намагається теж це витримати, навіть якщо йому важче. На мій погляд, жінки мотивують чоловіків своєю силою, красою, посмішкою, добрим словом, моральною підтримкою, вірою. Не зважаючи на те, що військова справа досі багатьом здається суто чоловічою, я думаю, що у наш час жінки також можуть виконувати свої задачі на передовій.
— З якими стереотипами щодо жінок у військовій сфері вам доводилося стикатися?
— Стискалася лише у позитивному контексті. У моєму підрозділі чоловіки оберігали жінок та ставились із повагою. Деякі справи виконує краще жінка, а деякі чоловік. Взагалі, в армії переважає гендерна рівність, і на сьогодні жінки довели, що можуть нарівні з чоловіками виконувати роботу та займатися військовою справою.
— Що допомагає вам зберігати мотивацію та сили в складних ситуаціях?
— Бажання відновити справедливість. Захистити свій дім, рідних, місто, свою країну. Завжди думала, що краще я буду проживати страшні моменти, аніж люди, яких люблю. Я хочу вберегти їх від усього. У перший день війни я запам’ятала розгублені очі моїх літніх батьків, які не знали, що робити, бо у своєму житті вони вже проживали війну. І мені потрібно було взяти себе в руки і спокійно, з з посмішкою, говорити, що все буде добре. У той момент я відчула в собі сили, щоб протистояти цій несправедливості. Тому для мене мотивація – моя земля, місто та рідні. І ще тому, що наша війна – це війна за виживання, за нашу українську ідентичність, мову, культуру, майбутнє наших нащадків.
— Які якості, на вашу думку, найважливіші для військових?
— Повинні бути як особистісні якості, так і професійні. Якщо говорити про командирів, то вони повинні бути підготовленими як фізично, так і психологічно, знати військову справу, такмед. Вони повинні вміти навчити своїх підлеглих, що і як робити. Від цього залежить життя. Також дуже важливий колектив. Багато чого залежить від командира, який формує колектив, гасить конфлікти, піклується про особовий склад. Коли відносини в колективі доброзичливі, то ти знаєш, що тебе зрозуміють, підтримають, прикриють, не залишать напризволяще. І ти теж готовий віддавати і допомагати. На мій погляд, військовий повинен бути патріотом. І Батьківщини, і свого підрозділу, і своїх побратимів. Також важливі звичайні людські риси, такі як: чесність, доброта, повага до інших людей та взаєморозуміння. З іншого боку, військові повинні мати витримку, рішучість, критичне мислення, стресостійкість, швидко приймати рішення, вміти орієнтуватися в ситуації.
Як війна змінює людей і розкриває справжню силу
— Як ви справляєтеся з емоційним навантаженням і стресом?
— Спочатку спрацьовує адреналін. У таких випадках я починаю діяти. Намагаюсь виконувати певні завдання, не думаючи про наслідки, про небезпеку. Концентруєшся на роботі. Пізніше виникають емоції. Тоді починається робота над собою. Є певні вправи, які рекомендують виконувати психологи. Інколи це молитви. Людям це дійсно допомагає. Є випадки, коли людина не була вірянином, але на війні почала читати молитви, бо вони заспокоюють.
— Яке ваше найбільше досягнення на службі?
— Я учасниця бойових дій. За більше ніж два роки побувала на різних фронтах. Було нелегко. За цей час стала сильнішою у всіх сенсах. Я вважаю, що саме це моє найбільше досягнення.
— Як, на вашу думку, війна змінює людей?
— Війна змінює всіх по – різному. Наприклад, я відчула цінність життя. Навчилась жити і виживати у складних умовах та спокійно реагувати на різні ситуації. На проблеми цивільного життя почала дивитись із посмішкою. Те, про що ми можемо перейматись у повсякденному житті, є дуже малою проблемою у порівнянні із тим, що на передовій. Я зрозуміла, що потрібно жити далі, насолоджуватись кожним моментом та вдосконалювати себе.
— Що б ви сказали молодим дівчатам, які думають про кар’єру у війську?
— У молодих дівчат повинна бути сильна мотивація іти туди. Потрібна внутрішня сила та терпіння. Для жінок це вже великий стрес - знаходитись там. Вони повинні розуміти, що може не бути певного комфорту, певних побутових, санітарних умов, до яких вони звикли. Взагалі, жінки повинні оцінити ситуацію і зрозуміти, чи дійсно їм це потрібно. Можливо, у цивільному житті вони принесуть більше користі, аніж на передовій. На мій погляд, потрібно добре подумати, перш ніж приймати таке рішення.
— Що для вас означає патріотизм?
— Патріотизм – це прояв любові до своєї Батьківщини, а значить певні дії. Недостатньо вдягти вишиванку, сісти на дивані і розповідати, який ти патріот, треба діяти. Фронтів зараз багато, і кожен може знайти себе чи у волонтерстві, чи проводити різні заходи, чи розгрібати завали після прильотів, чи опікуватися безпритульними тваринами, чи просто працювати і донатити, а може, все ж таки піти служити в ЗСУ. Найвищий прояв патріотизму – самопожертва. Я чула дуже багато різних історій своїх побратимів, які виконують бойове завдання, не думаючи про своє життя. Я вважаю, що це справжні Герої та патріоти своєї землі. Пишаюсь тим, що знайома з такими людьми. Для мене була честь служити поряд із ними.