Надія Князь – майстриня-вишивальниця із Бурині. Жінка з інвалідністю першої групи створює унікальні рушники, перемагає у всеукраїнських конкурсах і залишається прикладом сили духу для багатьох. Її роботи – це гармонія червоних і чорних ниток, які символізують життя і боротьбу.
Про те, як український рушник допомагає подолати біль, натхнення зі снів та макіяж щоранку – читайте у нашому інтерв’ю.
Династія вишивальниць та особливий рушник
– Як давно ви займаєтеся вишивкою?
– Мені було 13 років, коли я вперше взяла голку до рук. Через хворобу я тоді ще лежала, адже ходити на милицях змогла лише з 15-ти років. Вишивка для мене була чимось більшим, ніж хобі – це стало моїм способом висловлювати себе. В нашій родині вишивали всі жінки: мама, бабуся, прабабуся. Мама навчила мене основних технік, але найбільше мені припала до душі техніка гладі. Спочатку я брала чиюсь вишивку, перемальовувала собі, і вишивала. Але згодом я почала сама вигадувати узори.Буває й так, що присниться вночі якась незвична квітка, я встаю, беру голку та нитку, і ця квітка лягає у мене на рушник.
– Скільки часу потрібно, щоб завершити один рушник?
– Від одного до трьох місяців – залежить від складності. Я довго обмірковую ідею, намагаюся зробити кожен рушник унікальним. Часто уявляю його вночі, а вранці беруся до роботи.
– Чи є у вашій колекції виріб з особливою історією?
– Так, це рушник, який я відтворила в пам'ять про одну жінку, яку зустріла в лікарні в Харкові у 1980-х роках. Коли вона побачила, що я вишиваю, то розповіла мені свою історію.
У 30-х роках радянська влада її відправила на заслання, і вона на згадку про свою родину взяла з собою вишитий мамою рушник. Упродовж 15-ти років заслання жінка берегла мамин рушник, і часто ночами плакала над ним.Зі сльозами на очах у лікарні вона розгорнула переді мною вже старенький, але такий гарний, вишитий українською жінкою рушник, і сказала : "Тільки ти зможеш дати йому нове життя". Я теж заплакала, бо тримала в руках справжній наш український скарб — яскраво вишиті наші півні з українськими квітами. І у 1991 році мені вдалося повністю відтворити цей рушник.
"Українські рушники — це моя доля"
– Чи можете розповісти про свій стан здоров’я?
– Я маю інвалідність першої групи з дитинства. За своє життя перенесла понад 100 переломів і 30 складних операцій. З 15-ти років почала ходити на милицях, а після травм у 2021 році пересуваюся в кріслі колісному.
Попри біль, я завжди нагадую собі: "Не здавайся". Щоранку я починаю з позитиву. Роблю зачіску, макіяж, усміхаюся – навіть якщо болить. Вишивання допомагає перемогти біль і знайти натхнення.
– Розкажіть про Ваші досягнення
– Я люблю брати участь у різних конкурсах. І коли готуюся до чергового конкурсу, то ставлю перед собою мету : взяти тільки Гран-прі або перше місце. Друге і третє місця мені не потрібні, бо у мене такий характер. Я докладаю всіх зусиль, щоб обов'язково перемогти у конкурсі, хоч мені й нелегко.
Маю такі нагороди як : Гран-прі конкурсу "Мистецькі барви", диплом Міністерства культури України у номінації "Найкращий рушник року, Гран-прі та золота медаль Всеукраїнського конкурсу імені Марії Приймаченко за найкращі вишиті рушники, також маю звання "Почесний громадянин Буринщини".
Після виставок більшість моїх рушників купують іноземці й везуть їх за кордон як символ української культури.
Також сьогодні жодне свято у Бурині не обходиться без моїх рушників.
– Що мотивує Вас працювати далі?
– Я не дозволяю собі здаватися. Я сильна, і я буду працювати, не дивлячись ні на що.
Так, Господь Бог не дав мені здоров'я, але він дав мені можливість займатися творчістю та заробляти собі на хліб тільки своїми руками. Я намагаюся перебороти свою хворобу, стати сильнішою.
І саме вишивка дає мені натхнення та сили працювати далі. Українські рушники — це моя доля.
Оксана Кир’ян
