Щоранку Ольга Отрохова прокидається о 4-й годині, щоб встигнути підготувати допомогу для військових або навіть здійснити поїздку на прикордоння. Адже вже о 8-й ранку жінка має бути на своєму робочому місці — у ліцеї, де вона працює завідувачкою.
Ольга волонтерить без вихідних із перших днів після звільнення Тростянця. Волонтерка передає на фронт амуніцію, дрони, генератори, тепловізори, ліки, продукти та теплий одяг. До цієї справи вона залучає колег, школярів і навіть небайдужих людей з усієї України.
Як жінці вдається поєднувати основну роботу з волонтерством і що її надихає — дізнайтеся в нашому інтервʼю.
"МЕНІ НЕ ДАВАЛА СПОКОЮ ДУМКА, ЩО ІДЕ ВІЙНА, А Я НІЧОГО НЕ РОБЛЮ"
— Як давно ви займаєтесь волонтерством?
— Коли розпочалося вторгнення росії до нашої країни, мені не давала спокою думка, що іде війна, а я нічого не роблю. Тому після звільнення нашого міста Тростянець з окупації (26 березня 2022 року – ред.) я почала займатися волонтерством.
— Чи памʼятаєте Ви свою першу допомогу?
— Перша передача була 92 - й бригаді ЗСУ, де служив мій брат. Я напекла пиріжків, зібрала деякі харчові продукти. До мене приєдналися і мої колеги — вчителі, які принесли домашні харчі та теплі речі для військових. Я загорілася цією справою, і почала залучати для допомоги нашим хлопцям підприємців, друзів, знайомих, родичів та небайдужих людей. До мене приєдналася також ще одна волонтерка з нашого міста Вікторія Катриченко, і зараз ми працюємо разом. Ми почали збирати різні речі важливі для військовослужбовців. Зараз ми передаємо на фронт на постійній основі військову амуніцію, старлінки, генератори, дрони, тепловізори, маскувальні сітки, прилади нічного бачення, буржуйки, акумулятори до рацій, біноклі, газові балони, окопні свічки, грілки, ліки, харчові продукти та одяг.
— Як ви доставляєте допомогу на фронт?
— Раніше доводилося шукати водіїв, але у жовтні наш земляк із Канади Олександр Нещеретний подарував нам автомобіль. Після того як у нас з'явилася машина, ми раз на тиждень їздимо на фронт, щоб відвезти хлопцям всі зібрані речі. Це Донецький, Покровський, Лиманський, Запорізький, Харківський, Сумський та Курський напрямки.
Зворотний зв’язок: вдячність, яка зігріває
— Що кажуть військові, коли отримують вашу допомогу? Чи підтримуєте з ними зв’язок?
— Військові Збройних Сил України, яким ми передаємо допомогу, стали для мене справжніми друзями. Вони завжди щиро дякують за підтримку та допомогу, і це дуже цінно для мене. Ми постійно на зв’язку: зідзвонюємося, переписуємося у соцмережах. Я завжди запитую, яка саме допомога ще потрібна, і одразу розпочинаю її збирати. З хлопцями ми обов’язково вітаємо одне одного зі святами, і я намагаюся підтримувати їх добрим словом, підбадьорити. А найбільше зігрівають серце їхні слова: "А коли ви ще до нас приїдете?"
— Чи траплялися під час вашої волонтерської діяльності історії, які вас особливо зворушили або запам’яталися?
— Одного разу я збирала кошти на ремонт автомобіля для військових і оголосила про збір у Facebook. Люди поступово перераховували гроші, але справжнім сюрпризом стало те, що один чоловік із Кременчука перерахував одразу 50 тисяч гривень. Коли я спробувала дізнатися його ім’я, щоб подякувати, він побажав залишитися анонімним.
Ще одна дуже зворушлива історія трапилася минулого року, коли я організувала акцію "Подарунок для військового" серед тростянецьких школярів. Участь взяли понад 500 дітей, які підготували різноманітні подарунки: солодощі, чай, каву, випічку, теплі речі. Кожен школяр залишав свій номер телефону разом із подарунком.
Мене дуже вразило, коли військові телефонували з фронту, щоб подякувати дітям. Це так надихнуло школярів, що вони самі приходять із проханням: "Давайте заведемо таку тростянецьку традицію — подарунок на Різдво для військового."
"Я ЦИМ ЖИВУ, І ЦЕ ДАЄ МЕНІ СИЛИ РУХАТИСЯ ДАЛІ"
— Як вам вдається поєднувати волонтерство з основною роботою?
— Мій день починається о 4-й ранку. Я впорядковую зібрані речі та готую їх до відправки. Якщо потрібно, встигаю поїхати у прикордонні райони Сумщини до 8-ї ранку, адже після вже маю бути на роботі в ліцеї. До волонтерства долучаються і мої колеги, і учні: вони приносять теплі речі, продукти та смаколики для військових.
Тому моя робота зовсім не заважає справі волонтерства, а, навпаки, навіть допомагає.
— Що вас надихає не зупинятися та продовжувати справу волонтерства ?
— Коли я приїжджаю на фронт і бачу вдячні очі наших хлопців, це зігріває моє серце і надихає допомагати їм ще більше.
Ми спимо у теплих ліжках, а вони мерзнуть в окопах, захищаючи нашу країну. Це думка не дає мені спокою, і я готова вставати навіть о 3-й годині ночі, якщо знаю, що військові чекають на мою підтримку та допомогу.
Я цим живу, і це дає мені сили рухатися далі. Поки Бог дарує мені здоров’я та енергію, я буду продовжувати допомагати нашим захисникам.
Я мрію про Перемогу і вірю, що настане той день, коли всі мої побратими з фронту, яким я зараз допомагаю, зберуться у Тростянці святкувати наш День Перемоги.
Оксана Кирʼян