Людмила Шкарупа із Сум — 68-річна жінка з інвалідністю по зору. Вона облаштувала побут так, щоб легко орієнтуватися на дотик, сама готує їжу, прибирає та веде активне культурне життя. Людмила співає в хорі, пише вірші й має низку творчих нагород. Попри відсутність пандуса в будинку та інші бар'єри, вона не втрачає оптимізму та продовжує будувати життя на власних умовах.
В Україні досі існують бар'єри для людей з інвалідністю — фізичні, соціальні та ментальні. Це спадок радянського минулого, коли людей з інвалідністю часто ізолювали від суспільства. Відсутність пандусів, тактильних доріжок, голосових підказок і базової доступності у громадському транспорті — усе це досі залишається реальністю для багатьох українців.
Попри зміни у законодавстві та зростаючу увагу до інклюзії, проблема залишається системною. Люди з інвалідністю щодня стикаються із ситуаціями, коли їм доводиться адаптуватися до середовища, яке просто не враховує їхніх потреб. Однак сьогодні дедалі більше людей з інвалідністю відкрито говорять про свої права і вимагають змін.
Людмила Шкарупа із Сум живе насиченим життям, попри те, що місто не завжди пристосоване до її потреб. Вона облаштувала свій простір так, щоб відчувати себе комфортно, веде побут без сторонньої допомоги, бере участь у культурному житті та знаходить натхнення у творчості. Її історія — це не про подолання, а про те, як можна будувати своє життя на власних умовах, навіть якщо середовище цьому не сприяє.
Як Людмила вчилася жити у світі, який вона не бачить
Людмила народилася у 1956 році в селі Ляшки Лебединського району. Вона не бачить від народження та має першу групу інвалідності по зору.
"Я народилася повністю незрячою. У садочок та в звичайну школу не ходила, а закінчила спеціальну школу для дітей із порушенням зору у Харкові. Там нас навчали орієнтуванню у просторі, життєвим навичкам, читанню та письму за допомогою шрифту Брайля."
Після школи Людмила за направленням поїхала до Сум і почала працювати на місцевому підприємстві УТОС для людей із порушенням зору.
"З 1976 року я працювала на великому підприємстві, збирала штекери та гнізда для телевізорів. Це була звичайна робота. Я почувалася частиною колективу."
Коли місто не для всіх
Людмила мешкає у будинку на декілька квартир у Сумах, де досі немає пандуса. Через це навіть вихід на вулицю для неї стає складним завданням. Сходи у під'їзді високі та слизькі, а взимку перила стають крижаними.
"Щоб спуститися на вулицю, я маю стояти на сходинці, міряти ногою, чи дістану до наступної сходинки, і при цьому триматися за холодні перила. Якщо я втрачу рівновагу — можу впасти."
Людмила не раз зверталася із проханням встановити пандус, але відповідь була стандартною: "Це дорого", "Це складно", "Це питання до ОСББ".
"Я розумію, що для когось це просто сходи. Але для мене це — бар'єр. Якщо я хочу вийти на вулицю, я маю подолати цей бар'єр. Але чому це має бути моєю відповідальністю, а не відповідальністю тих, хто проєктував цей будинок?"
Окрім фізичних бар'єрів, є й технологічні обмеження. Людмила не користується інтернетом, оскільки адаптовані програми для людей із порушенням зору часто недосконалі або складні у використанні.
"Зараз усе переходить в онлайн. Я можу прийняти дзвінок на телефоні, але зайти на сайт або зробити покупку через інтернет — це вже проблема. Виходить, що для мене частина сучасного світу залишається закритою."
І навіть коли люди намагаються допомогти — це створює нові труднощі:
"Іноді люди хочуть допомогти, але роблять це неправильно. Я прошу подати руку для опори, а мене починають тягнути вперед. Це викликає дискомфорт. Люди часто не питають, як краще допомогти — вони просто діють на свій розсуд."
Знати кожну деталь на дотик
Людмила живе одна та повністю дбає про себе у побуті. Її квартира облаштована так, щоб їй було зручно орієнтуватися на дотик.
"Я обслуговую себе сама. Самостійно готую їжу, перу, прибираю, застеляю ліжко. Я знаю, де що лежить, тому легко орієнтуюся в квартирі на дотик."
Вона добре знає розташування речей у квартирі, тому швидко знаходить усе необхідне.
"Я йду по квартирі навпомацки, щоб дістатися до кухні або до душу. Але я чітко знаю, де яка річ у мене знаходиться."
Готування їжі стало для Людмили звичною справою — вона орієнтується на смак і запах.
"Я варю супи, каші, макарони, кришу салати. Пробую продукти на смак і нюх. Спочатку боялася порізатися, але вже навчилася бути обережною."
Вона користується голосовим годинником і кнопковим телефоном:
"Котра година — мені підказує голосовий годинник. Я користуюся простим кнопковим телефоном і можу легко зателефонувати всім, кому хочу."
Двічі на тиждень до неї приходить соціальна працівниця з центру "Берегиня", яка приносить продукти та засоби гігієни, які Людмила замовляє заздалегідь.
Творчість без меж
Людмила співає в хорі Сумського УТОС із 1976 року. Вона багато разів виступала на фестивалях і конкурсах та має низку нагород за вокал.
"Я люблю співати. Під час виступів я відчуваю себе частиною великої команди. Ніхто не дивиться на мене крізь призму інвалідності — ми просто разом створюємо музику."
Хор неодноразово ставав переможцем обласних фестивалів. У 2011 і 2019 роках Людмила стала лауреатом фестивалю "Сумські зорі", а у 2019 році отримала грамоту від Сумської міської ради.
"Ми багато виступали по Україні. Це дає мені відчуття свободи."
Окрім музики, Людмила пише вірші з 1980 року. У її архіві вже майже 100 поезій — про кохання, природу та маму.
"Якщо мені боляче або сумно — я пишу. Це допомагає мені висловити те, що не завжди можу сказати вголос."
У 2018 році Людмила отримала диплом на Київському відкритому літературному фестивалі "Поетичний рушник". Вона мріє видати збірку власних віршів.
"Я мрію видати свою збірку поезій. Це буде частинка мого життя на папері."
"Мені дуже хочеться бачити"
"Я обслуговую себе сама. Я не хочу співчуття чи героїзації — я просто хочу, щоб мені було так само зручно жити в цьому місті, як і іншим людям", - говорить жінка наприкінці розмови.
Коли стає важко, Людмила знаходить розраду у творчості та натхненні в історіях інших людей. Вона із захопленням слухає український серіал "Сліпа", у якому головна героїня — незряча ясновидиця баба Люба — допомагає людям знайти свій шлях у житті.
"Слухаю серіал "Сліпа". Я б хотіла запитати в баби Люби: "Чому я народилася незрячою?" Мені дуже хочеться бачити. Але я не знаю, чи здійсниться ця моя найзаповітніша мрія."