«Ніхто, окрім Господа, не має права вирішувати, коли тварині жити, а коли загинути», - говорить Катерина Андрєєва. Вже понад три роки вона їздить на прикордоння, рятуючи тварин із-під обстрілів. Часто хвостатих залишають на прив’язі або замкненими у будинках і вольєрах. У таких умовах у них майже немає шансів вижити самотужки. День для волонтерки починається ще до світанку. Катерина щодня вирушає на евакуацію, аби встигнути вберегти життя тварин, яких приручили люди.
Журналісти MistoSumy поговорили з Катериною Андреєєвою про її шлях у волонтерстві, щоденну реальність на прикордонні та вибір, який вона робить знову і знову - залишатися і допомагати.
Фото з особистої сторінки Катерини в Інстаграм
Це інтервʼю містить чутливий контент і може емоційно вразити. Будьте уважні до свого стану під час читання.
- Коли й чому Ви вирішили займатися волонтерством на Сумщині?
- Волонтерством я почала займатися ще з дитячих будинків. Це був період, коли моє серце відгукувалося на потреби дітей, позбавлених батьківської опіки. Я допомагала їм усім необхідним, намагаючись зробити їхнє життя трохи світлішим.
Згодом у моє життя увійшла ще одна сфера — допомога тваринам. Спочатку я просто евакуювала їх із небезпечних зон, сподіваючись, що хтось інший подбає про подальше прилаштування. Але доля розпорядилася інакше: з часом я почала й активно шукати для них нові родини.
Справжнім переломним моментом стало повномасштабне вторгнення. На відміну від багатьох, хто виїжджав у безпечніші регіони, я залишилася. Тоді я чітко усвідомила: якщо всі поїдуть, хто буде допомагати тим, хто залишився?
Я зосередилася на допомозі матусям із маленькими дітьми. Завдяки підтримці друзів із-за кордону та західних регіонів України почала організовувати доставку найнеобхіднішого: памперсів, дитячого харчування, продуктів для дитячих будинків, які продовжували працювати в умовах війни.
- Якою була ваша перша допомога? Чи пам'ятаєте свої відчуття тоді?
– Це була історія літньої жінки із Сум, яка опинилася у відчайдушній ситуації. Вона звернулася до мене з єдиним питанням: закінчилися ліки. У неї був цукровий діабет – захворювання, що вимагає постійного контролю та медикаментозної підтримки. Ані коштів, ані необхідних препаратів – у той момент не було нічого. Аптеки були порожні. Ця людська біда не могла залишити мене байдужою.
Я взялася за цю справу – через читачів, які відгукнулися на заклик, ми дістали ліки з Тернопільщини. Я добре пам’ятаю момент, коли передавала їх бабусі. Вона плакала, обіймала мене – в її сльозах було не лише полегшення, а й вдячність. Ми справді врятували людині життя. Її діти виїхали за кордон, і вона залишилася зовсім сама. Цей випадок став для мене не просто першим досвідом волонтерства, а потужним усвідомленням: треба бути поруч, коли найбільше потрібно.
- Що найбільше мотивує вас продовжувати свою діяльність попри всі труднощі?
- Мотивує мене кохання у серці до тварин. Саме через ставлення до чотирьохлапих друзів ми вчимося істинній любові, безкорисливій турботі та тим щирим відчуттям, яких, на жаль, бракує багатьом у сучасному світі. Для мене турбота про тварин – це не просто обов'язок чи хобі; це те, що рухає землю під моїми ногами, надає сенсу кожному дню. Це відчуття настільки сильне, що мені хочеться зробити набагато більше, ніж я маю можливість зробити зараз, постійно шукаючи нові шляхи для допомоги тим, хто сам про себе подбати не може.
«Моя тиша – це їхня безпека, а наша непомітна робота – це їхній шанс на життя»
- Що довелося змінити у власному житті заради волонтерства?
- Удома я буваю по 2–3 години, коли ночую. Мій ранок часто починається о п’ятій, а то й о четвертій. Це час, коли треба їхати на евакуацію тварин на прикордонні Сумщини. Я тихенько цілую свою дитину, сплячого чоловіка, і просто сідаю в автівку з напарником – і ми рушаємо. Далі цілий список завдань: ми рятуємо, веземо в клініки, розвозимо допомогу, паралельно постійно підтримуємо наших військових. На мені великий обсяг роботи, про який я майже не розповідаю в соцмережах – і для цього є вагомі причини.
Не можна публікувати, що посеред ночі я можу перевозити поранених – «трьохсотих». Не можна показати кадри нічних евакуацій тварин, бо хлопці з передової дзвонять і кажуть: їхні улюбленці поранені й можуть не дожити до ранку, якщо не вивезти негайно. Є моменти настільки чутливі й небезпечні, що про них просто не можна говорити публічно. Бо, як то кажуть, служба безпеки й ворог – не сплять. Вони моніторять кожен наш крок, слово, фотографію.
Тому більшість моєї роботи залишається за кадром. Але я знаю: моя тиша – це їхня безпека, а наша непомітна робота – їхній шанс на життя.
- Ви допомагали армії, дітям, мешканцям прикордоння, тваринам. Чому зараз фокус саме на порятунку тварин?
- З початком повномасштабного вторгнення моя волонтерська діяльність була зосереджена на допомозі мешканцям п’ятикілометрової прикордонної зони Сумщини - я відвідала, мабуть, кожну громаду, особливо активно підтримуючи Середино-Будську громаду та село Сопич. На відміну від допомоги, що надходила через сільські ради чи благодійні фонди - для мене було принципово спілкуватися особисто з кожним, хто залишався в небезпечній зоні. Бо саме так я розуміла їхні реальні потреби, щоб мати змогу забезпечити адресну допомогу.
Я продовжую підтримувати і дітей-сиріт - щомісяця купую для них подарунки, хоча не завжди публікую про це звіти.
Мій спектр діяльності не змінився - він просто розширився у бік тварин. Адже, крім мене, ніхто не їздить на евакуацію тварин і не займається їх щоденним прилаштуванням так, як це роблю я. Це не «корона на голові», а лише увага з боку людей, які бачать, що тільки я цим займаюся. Я не боюся КАБів чи ворожої атаки. Мій найбільший страх - не встигнути врятувати тварину, про яку я вже знаю. Я переконана, що ніхто, крім людини, тварин не врятує . Іноді я відчуваю себе мухою, що самотужки намагається вирішити всі ці проблеми.
— Чи були історії порятунку тварин, які залишили особливий слід у памʼяті?
— Найстрашніше я пережила під час однієї з поїздок на операцію з евакуації тварин із території Курської області. Те, що я побачила, важко описати словами – це був справжній жах: повішені собаки й коти, заміновані тіла. Часто їх просто неможливо було врятувати. Одна з собак, яку ми знайшли, стогнала від болю. Я впала навколішки – безсила, не в змозі допомогти. Військові, з якими я була, кричали: «Катю, не підходь, бо все вибухне!» Але ті очі… Вони залишаться зі мною назавжди.
Була ще одна історія, яку не можу забути. Маленька собака з пораненим хребтом повзла до мене просто по дорозі – ми тоді рятували тварин із покинутих хат. Над нами кружляли два дрони. Ми сховалися під деревами, і раптом вона почала наближатися – щаслива, що бачить людей. Я не витримала й побігла під дрон, хлопці кричали: «Катя, куди?!» Я взяла її на руки. І майже одразу, за 50 метрів від нас, прилетіло – пряме влучання. Мені тоді контузило вухо, було страшно. Але ми встигли. Я назвала її Суджа. Привезла до Сум, до лікарні, але врятувати не змогли – травми були надто серйозні.
Вона лизала мені руки всю дорогу. Я сприйняла це як знак подяки. Довелося підписати папери на евтаназію – лікарі підтвердили, що шансів немає. Це був один із найболючіших моментів.
«Це ніби внутрішня боротьба, прагнення довести собі, що ти здатна на більше»
- Що для вас сьогодні найнебезпечніше у волонтерстві на прикордонній Сумщині?
- Сьогоднішні реалії Сумщини — це атаки дронів, КАБів і шахедів. Кожен виїзд у прифронтові зони регіону – це подорож у невідомість: ніколи не знаєш, де можуть бути ті ж міни чи летіти КАБ. Щобільше, мій бус вже «змальований» окупантами: вони неодноразово намагалися мене вбити, щоразу відкриваючи вогонь, коли ми заїжджаємо. Бувають ситуації, коли доводиться залишати автомобіль і долати пішки кілометрів 10-15, що дістатися до тварин, яких треба врятувати.
- Розкажіть про найважчі евакуації, в яких ви брали участь, особливо з прикордонних районів, що перебувають під обстрілами. Що допомагає вам зберігати спокій та діяти в таких екстремальних умовах?
- Я не знаю, чи маю спокій, коли я на прикордонні. Хлопці, з якими працюю, жартома називають мене істеричкою, бо я плачу. Моя істерика починається тоді, коли я бачу собаку, кинуту на прив'язі у зачиненому вольєрі, і розумію, що мушу до неї добратися. У такий момент, буває, над головою з'являється розвідувальний дрон, і я усвідомлюю, що нас вже помітили, і невдовзі буде прямий удар. Тоді я хвилююся, щоб цей удар не припав саме на ту локацію, куди мені потрібно. Ми просто чекаємо, ховаючись у зачинених будинках або спускаючись у льохи, аби нас не вбило.
Найпруженішою евакуація була у Миропіллі, коли ми їхали просто неба, і біля церкви помітили великий розвідувальний дрон. Він повернув, і я побачила, як він направився прямо на нашу машину. Він почав летіти за нами. Ми кинули автівку посеред вулиці й побігли в якусь хату, вже й не пам'ятаю, у яку саме. Через пів години всі довколишні будинки були просто знищені КАБами. Я, Ростислав, Сергій і дві жінки, яких ми тоді евакуювали з Миропілля, перехрестилися. На свій страх і ризик ми побігли назад до нашої автівки, що стояла просто неба, і просто ризикнули виїхати. Дрон переслідував нас, стріляв, але ми змогли виїхати. Це було надзвичайно потужно.
Ще одна страшна евакуація сталася, коли ми поїхали до Запсілля. У цей момент мости підірвали КАБами, російські війська. Ми з Ростиславом опинилися у замінованому лісі, машину також довелося кинути посеред вулиці. Ми не мали змоги виїхати ніяк, оскільки з обох боків мости були зруйновані. Тоді ми давали інтерв’ю, бо з нами був Starlink, і у цей же момент впали КАБ, ракета і дрон. Я тоді думала, що ми не виживемо. Після того випадку ми тиждень провели під крапельницями у лікарні. Не знаю, як Ростислав це пережив, але я тиждень просто «крапалася», і вважаю той день своїм другим днем народження.
- Ви не раз були на межі життя та смерті, коли під час евакуації вашу команду накривало обстрілами. Як Ви справлялися з небезпечними ситуаціями?
- Знаєте, я дію за принципом «клин клином вибивають». Тобто, наприклад, якщо я потрапила в таку тяжку ситуацію, що я ледве не вмерла від КАБів, через пару днів я все рівно туди поїду знову. Це ніби внутрішня боротьба, прагнення довести собі, що ти здатна на більше.
- Наскільки велика ваша волонтерська команда? Як ви координуєте свою роботу?
- Скажімо так, евакуація тварин - це моє дітище. Я очолюю команду, яка складається з водія, військового медика, готового надати допомогу в будь-який момент, та Ігоря, який є моєю фізичною опорою. Він допомагає мені діставати тварин, які, наприклад, мають агресію, які дуже важкі, їх треба підняти, якщо вони поранені. Тобто у мене чоловіча команда, де я одна дівчинка.
Знаєте, волонтерство – це далеко не робота. Я не отримую за це кошти, зарплатні також немає. Я жінка, яка живе на зарплатню свого чоловіка. Я просто людина, яка безмежно любить тварин. Чоловік завжди запитує, навіщо я ризикую, чому лізу туди, де можу загинути, адже у мене є він і син. Але я не можу інакше. Варто мені побачити ці віддані очі, і моя душа настільки відгукується на тваринний світ, що я просто не здатна відмовити.
«Найголовніше під час війни – залишатися людиною»
- Ваша робота пов'язана з постійним стресом та емоційним навантаженням. Як ви справляєтеся з цими викликами?
- Зі стресом справляюся по-своєму. Приходжу додому, і мої собаки мене цілують, ми граємося, обіймаємося. Або ж я можу просто поїхати на деякий час за кордон, щоб відпочити. Для мене важливо трішки побути без людей.
- Як ви дбаєте про своє ментальне здоров'я? Чи звертаєтеся за допомогою до психологів або фахівців?
- Я вже багато років усвідомлюю важливість роботи з фахівцями, тому регулярно відвідую психолога, який допомагає мені зберігати рівновагу. Це особливо необхідно після випадків, коли люди залишають тварин на вірну загибель – зачиняють у вольєрах, навіть не знімаючи намордників, чи не відв'язують від ланцюга. Для мене це абсолютний шок: неможливо зрозуміти, як можна так жорстоко обійтися з істотою, якій ти не давав життя. Я відвідую психолога, щоб елементарно виговоритися, а він, як фахівець, «поставив» мене у певне русло. Бо, чесно кажучи, до таких людей, які дозволяють собі вирішувати долю тварин, я відчуваю глибоке обурення та незгоду.
- Що б ви порадили іншим волонтерам, які відчувають емоційне вигорання або перевантаження?
- Волонтерам я б щиро порадила тримати своє емоційне здоров'я в рівновазі, звертатися до спеціалістів у разі потреби і дбати про себе. На жаль, за всі ці роки я сама надто багато чого запустила і тепер маю серйозні проблеми зі здоров'ям, зокрема з безсонням – без спеціальних препаратів я вже не сплю. Іронічно, але я, рятуючи тварин, з дитинства страждаю на астму. І перед тим, як їхати на порятунок тварин – завжди п'ю антигістамінні препарати, щоб не задихнутися, і беру з собою «Сальбутамол» (препарат, який приймають при бронхіальній астмі, - авт.).
- Що, на вашу думку, є найважливішим у волонтерстві під час війни?
- Для мене найголовніше під час війни – залишатися людиною.
- Що б ви хотіли передати мешканцям Сумщини та всім українцям, дивлячись на ваш досвід?
- Я хочу звернутися до всіх, хто евакуюється з прикордонних громад: будь ласка, хоча б просто відв'яжіть тварин, зніміть їх з ланцюгів, відчиніть вольєри, випустіть котів, не засовуйте їх у мішки. Тварина розумна – вона знайде прихисток у військових, побіжить кудись, врятується. І ніхто не має права, окрім Господа, вирішувати, коли тварині загинути, а коли жити. Хочу висловити величезну подяку всім Збройним силам України, які тримають фронт, які захищають мене, мого сина й усіх нас. Завдяки їм ми можемо спокійно спати у своїх ліжках вночі, знаючи, що наше життя в надійних руках. Слава Україні! Героям слава!
Допомогти Катерині рятувати тварин, допомагати військовим та дарувати радість дітям можна доєднавшись до збору: https://send.monobank.ua/jar/7vn5Uk6HaA
