«Ще до війни мріяла мати раритетні «жигулі» для душі, яскравого й нестандартного», – каже підприємиця з Сум Аліна Лисенко, яка власноруч перетворила ВАЗ-2109 на рожевий кабріолет. Її автівка зібрала тисячі переглядів у соцмережах, стала впізнаваною у місті , а для власниці машини стала символом свободи та сміливості.
«Ще до війни мріяла мати раритетні «жигулі» для душі, яскравого й нестандартного», – каже підприємиця з Сум Аліна Лисенко, яка власноруч перетворила ВАЗ-2109 на рожевий кабріолет. Її автівка зібрала тисячі переглядів у соцмережах, стала впізнаваною у місті , а для власниці машини стала символом свободи та сміливості.
Журналісти MistoSumy поспілкувалися з Аліною про шлях до омріяного авто, реакцію людей, виклики та натхнення.
Фото журналістки MistoSumy
«Механіка – це відчуття єдності з машиною»
- Ваша “девʼятка” добре знайома ледь не всім містянам. Відомо, що вона на механіці, хоча зараз більшість обирає автомат. Чому Ви вирішили їздити автівці з механічною коробкою передач?
- Я довго їздила на автоматі, хоча моя перша машина, на якій вчилася, була «дев’ятка» чоловіка – механіка. Відверто, це було дуже складно: вчасно тиснути на зчеплення, натискати газ та робити усе одночасно. Довго не виходило, я кілька разів намагалася, нервувала, навіть доходило до істерик, але згодом звикла. І все робиться автоматично — навіть не думаєш, яка зараз передача, просто відчуваєш: зараз вліво, потім вправо. Це стає інтуїтивним.
Механіка – це відчуття єдності з машиною. Автоматичні коробки передач не дають такого відчуття керування, та й, чесно кажучи, я вважаю, що навчатися водінню варто починати саме з механіки. Бо в житті справді буває по-різному. Наприклад, почалась війна — і єдина машина, яка в тебе є, — з механікою. Іншої немає, і не буде. А ти сідаєш, заводиш — і їдеш. Ти можеш. Бо вмієш.
- Як виникла ідея створити малинову «дев’ятку» без даху – це була мрія чи спонтанне рішення?
- Чесно, ніколи не вважала себе творчою. Але ще до війни мріяла мати раритетні «жигулі» – для душі, яскравого й нестандартного. Хотілося, щоб люди дивувалися: «Це дівчина зробила?». Щоб було видно – вона може не лише на автоматі в гарній машинці, а й на розваленому корчі без даху – з драйвом.
Чоловік займається пригоном та продажем авто з-за кордону, так я й побачила свою «дев’ятку». Коштувала $1000, ще стільки ж — на відновлення. Всі відмовляли, але в мене була мрія. Хотілося чогось яскравого, з характером – малиново-леопардового. Побачила в інтернеті, як зрізають дах болгаркою, і вирішила: мені треба саме так! Чоловік пропонував просто зробити у даху люк, але ні – я хотіла без даху взагалі. Коли авто було готове, мені навіть пропонували його продати, але я відмовилась. Мені не гроші потрібні, а емоції. Щось, що гріє душу.
- Як Ваші діти відреагували на такий яскравий колір авто?
- Вони взагалі іняк не відреагували, просто типу: «Прикольно». Їх більше захоплюють тролейбуси, автобуси, маршрутки. Але, коли дочка проїхала на цій машині зі мною, коли побачила скільки уваги людей воно привертає – захопилася так само, як і я.
- Що було найскладнішим у процесі реалізації?
- Нічого особливо складного не було, просто це все зайняло чимало часу і вкладено багато сил. Це була справжня праця, щоб довести машину до того стану, у якому вона є зараз. Але коли бачиш результат – думаєш: «Боже, як же це класно». Однак навіть з цим, вона досить часто потребує у доправюваннях. Через день – СТО, малярка, шиномонтаж. Але я знала, що так буде. Це не стало для мене чимось неочікуваним чи шоком.
- Ви не боялися, що нестандартна автівка викличе критику або непорозуміння від оточуючих?
- У мене були сумніви стосовно реакції наших містян. Розраховувала на хвилю хету звідусіль. Але коли у Facebook хтось опублікував пост про мою машину – знайомі почати надсилати мені його. Кажуть: «Подивись, про тебе пишуть». Як зараз пам’ятаю, що коментарів була купа, а пост з якимось негативним написом. Думаю: все, зараз мене там і так, і сяк у коментарях. Але відкриваю – і навпаки, люди підтримують! Я була здивована: «Ого, серйозно?» Багато повідомлень на кшталт «піднімає настрій», «крута автівка» тощо.
Однак коли бачать вживу, то найбільше реагують військові та діти. Малеча пищить від радості, підбігають та фотографуються. Військові ж можуть зупинятися, знімати на відео та вітатися зі мною з посмішкою на обличчі. І мені це щиро подобається. Подобається, що наші люди такі відкриті, щирі, емоційні. Це дуже цінно.
Бо, наприклад, тиждень тому ми їздили у Полтаву. Але там реакція зовсім інша. Люди не так емоційно реагують, увага є, але вона спокійніша. А от у нас – щойно машина з’являється на дорозі, одразу крики, свист, камери, усмішки.
Історія «малинового леопарда»
- Пам’ятаєте момент, як саме відбулася перша хвиля популярності? Коли саме зрозуміли, що вона сподобалась людям?
- Почалося усе з того, що хтось виклав у мережу відео з моєю автівкою – і вона почала активно набирати популярність. Особливо після нашого виїзду на Театральну площу. Тоді я подумала: а чому б і мені не спробувати? Спочатку публікувала відео без жодної мети – просто хотілося зберегти ці моменти для себе. Згодом відео почали «залітати», і я вирішила розвивати сторінку.
Коли до мене підходять діти зі словами: «О, Блогерка!», я все одно не вічуваю себе популярною. Я звичайна людина, яка просто живе в своє задоволення. Іноді буває важко: повертаєшся з роботи втомлена, немає ні посмішки, ні настрою. Однак попри все, хочу залишатися собою та розвивати те, що справді подобається.
- Як Ваша родина або друзі відреагували на те, що Вас впізнають у місті?
- Друзі спочатку підходили трохи насторожено і говорили: «Ну, що це? Ну, прикольно». Але коли проїжджають разом зі мною та спостерігають за реакцією інших – як бігають навколо машини, махають, радіють. То просто переймають ці емоції, і їм справді починає подобатися.
Чоловік підтримав та допоміг втілити задум, як і друзі. Одна подруга приїздила з Глухівського району, щоб зробити фотосесію, попри холод. Була навіть кумедна історія. Було дуже холодно, ми в куртках і светрах, їхали поїсти шаурми – це вже така собі традиція. Поки чекали замовлення, до нас підійшов військовий і сором’язливо запитав:
«- Вибачте, це ваша машина?
- Так.
- У мене трохи дивне питання… Ви не лесбійки?»
Ми оторопіли. Виявилося, нас часто бачать разом, ще й така машина — от і зробили свої висновки. Ми просто розсміялися. Про «дев’ятку» питали різне, але такого ще не було! (усміхається – авт.)
[GALLERY-787]Бути яскравою — це сміливість жити зараз
- Що стало поштовхом до того, щоб дозволити собі бути яскравою?
- Я завжди відрізнялася від інших, навіть не знаю чому. Та справжнє розуміння цінності життя прийшло під час війни — коли бачиш кордон і усвідомлюєш, що кожен день може стати останнім. Я люблю яскраве — в одязі, у виборі машини. Після появи моєї «дев’ятки» я купила собі багато малинових суконь. Хотілося жити на повну.
Це бажання особливо загострилось після втрати близької людини: 13 квітня, внаслідок ракетного удару, загинула сестра мого чоловіка. Я пам’ятаю, як вона чекала літа, мріяла про річку, купальник, теплі дні. І лише останні місяці вона жила так, як хотіла, не «як треба». Тоді вона справді розквітла.
Це дуже змінює світогляд: ми плануємо, відкладаємо, думаємо – потім. Але хто сказав, що це «потім» взагалі буде? Треба жити тут і зараз. Не лише одним днем, але повноцінно проживати кожен момент, наповнювати його, не відкладати на потім, а робити все одразу.
- Як Ви реагуєте на критику чи упередженість?
- Я змінюю негатив на жарти, коли щось пишуть у коментарях. Ніколи не ображаюсь, бо мені все одно, адже головне, що подобається мені. Усі ми знаємо, що люди сміливі лише за екраном телефону, а в обличчя ніколи подібного не скажуть.
- Чи вважаєте, що суспільство стає більш відкритим до самовираження?
- Так, час іде і зараз навіть молодь не боїться показувати себе. Вони вміють самовиражатися та не боятися цього. Дуже це помітно, коли дівчинка 15 років іде вся в чорному, з пірсингом, татуажем. Звісно, через 5 років вона, можливо, скаже: «Боже, що я з собою наробила». Це складно, але зараз їй це подобається, вона живе тут і зараз. Якщо їй це подобається – нехай носить, це прикольно. Адже це привертає увагу, а якби вона просто була звичайною – не помітив би. А так вона виділяється.
Тому я думаю наше суспільство стає все більш сміливим до самовираження. Адже себе треба не соромитися, а навпаки – показувати. Проживати життя так, як хочете ви. Навіть якщо стиль не співпадає з чиїмось уявленням, все одно коли бачиш людину, наприклад, бабусю, яка ретельно підбирає образ, старається – думаєш: «Вона ж потрудилася, щоб так виглядати». Хоча насправді це може бути щось просте, але видно її бажання бути особливою.
- Як Ви встигаєте поєднувати стільки ролей побут, роботу та хобі?
- Чесно, я інколи сама над цим задумуюся. Живеш собі звичайним життям, не помічаєш великих труднощів – робота, дім, діти. Але потім сідаєш і думаєш: «Чи достатньо я роблю?» А на думку одразу спадає – є діти, три коти, бізнес, кохана людина і ти встигаєш усе. Іноді приходиш втомлена від справ і проблем, сідаєш – і просто хочеш відпочити. Але в основному у мене є енергія, бажання це все робити, мені це хочеться, я цим горю. Помітила, що я людина, яка сильно захоплюється справою — якщо починаю щось робити, то одразу все планую і починаю.
Мрія дрифту і нова сторінка
- Чи плануєте ще якісь креативні проєкти, пов’язані з авто або стилем?
- Я вже загорілась і просто їзди на «дев’ятці» мені замало – хочу спробувати себе в дрифті. Поки що не на 100% впевнена, бо не люблю гучних заяв. Просто хочу спробувати. У Сумах такої можливості немає, тому доведеться їздити на навчання до Києва.
Мені важливо не просто виконувати інструкції, а глибоко розуміти: як, навіщо й чому. Навчання коштує недешево – близько 15–18 тисяч гривень за чотири заняття з контраварійного водіння, де вчать діяти в екстремальних ситуаціях. Але це знання, які можуть справді врятувати.
У голові, звісно, є ідеал: буде драйв, вдасться з першого разу. Але розумію – може бути і страх, і сумніви. Тому просто хочу дати собі шанс. Якщо вийде – точно буде нова машина й відео (усміхається – авт.)