У Сумах жінки, чиї рідні зникли безвісти на війні, вишили триметровий рушник надії. Він стане частиною всеукраїнської виставки у Києві, а згодом його представлять і за кордоном як символ пам’яті, віри та єдності.
Колір життя
«Цей рушник білий, вишитий червоними нитками. Червоний — це колір життя. Ми вишивали червоним по білому, наче стелили рушник дорогою надії та сподівань для своїх рідненьких», — кажуть учасниці акції.
«Рушник надії» завдовжки три метри й завширшки 40 сантиметрів. По краю вишита хвиляста лінія, символ річки Псел. В основі орнаменту — три лисники, знак коріння та пам’яті про предків, а також релігійний символ Святої Трійці. З горщика з написом «Суми» виростає дерево життя, на гілках якого вісім пташок: нижні дивляться у різні боки як охоронці, верхні — тримають у дзьобах гілочки як знак майбутніх родин.
Центральним елементом рушника стала квітка граната з тризубом усередині, що поєднує ідеї життя, сили та державності. Орнамент доповнюють дубові листочки, які символізують міцність і витривалість.
У роботі використано традиційні рушникові шви: тамбурний, стебловий, «качалочка», «виколювання», «ретязь» та інші.
У рушнику поєднані старовинні елементи орнаменту з сучасними мотивами. Над художнім рішенням працювала Любов Ярцова — майстриня витинанки, викладачка Сумської дитячої художньої школи ім. М.Г. Лисенка, членкиня НСНМ України. Орнамент розробляла і втілювала у вишивці Наталія Бабенко — заслужена майстриня народної творчості України, керівниця народного колективу «Майстер художньої вишивки та бісероплетіння» Сумського Палацу дітей та юнацтва.
До роботи долучилися й майстрині-аматорки Ліліана та Юліана Більо, які виконали значну частину вишивання.
«Самій мені знадобився б рік чи навіть півтора, щоб виконати таку роботу. А жінки впоралися за півтора місяці. Це справжнє диво. Їхня сила, міць і сподівання надихнули на такий подвиг», — каже Наталія Бабенко.
Координаторка акції у Сумах — Оксана Клець. Для неї це не лише громадська робота: вона чекає на свого сина Олексія, який зник безвісти у Серебрянському лісі на Донеччині в листопаді 2023 року. Дізнавшись про «Рушник надії», Оксана вирішила створити осередок у Сумах і зібрати навколо себе жінок, які переживають подібний біль.
Історії вишивальниць
«Через безпекову ситуацію ми постійно змінювали локації і збиралися невеликими групами. Проте кожна жінка, яка долучилася до акції, вишила на рушнику хоча б один стібочок», — каже координаторка Оксана Клець.
Любов Миколаївна чекає на свого сина, Олексія Крикуненка, який зник 30 липня 2025 року під Покровськом.
«Він уміє все — і квіти з металу викувати, і вентиляцію встановити. Дуже роботящий хлопчик був», — згадує мати.
Сама вона — майстер спорту з велоспорту, усе життя працювала вихователькою у дитсадку.
«У мене троє синів, одного я вже поховала, ще одного тепер чекаю… Дуже важко, але я не втрачаю надії».
Катерина Іванівна вже 30 місяців чекає на сина, Володимира Коваленка, який зник у Бахмутському районі.
«Я його дуже чекаю живеньким… Востаннє сказав мені: “Мамо, ти не дзвони, я сам наберу”».
Любов Михайлівна чекає на чоловіка, Андрія Лютого, який зник 8 квітня 2023 року. Вони прожили разом 12 років у цивільному шлюбі.
«Мого чоловіка відправили на нуль, це було його перше завдання, з якого він не повернувся. Вже 29 місяців я його чекаю, вірю і надіюся. Кожен стібок, кожна доріжка на рушнику — це віра в те, що наші хлопці повернуться додому».
Валентина Михайлівна дев’ять місяців чекає на сина, Андрія Кучменка, який зник на Курщині.
«Дев’ять місяців болю й безсонних ночей. Дуже чекаю… Синочок, повертайся. Надіюся, що він у полоні. Ми його любимо і шукаємо».
Галина чекає на свого сина, Михайла Марченка, прикордонника, який зник безвісти на Сумському напрямку 6 січня 2024 року. Того дня безвісти зникли ще восьмеро бійців. Згодом чотирьох із них звільнили з полону, але доля решти, серед яких і її син, залишається невідомою.
«Ви знаєте, як це важко… Ми зверталися всюди, але ніхто не може сказати, де він. Дуже сподіваємося, що він живий».
Галина з першого дня бере участь в акції: «Сідаємо, вишиваємо, плачемо і мріємо, щоб вони всі повернулися додому».
Картини та рушники-обереги
Картина, присвячена 111-й окремій бригаді ТрО
Ірина вишила картину з шевроном 111-ї бригади, де служить її брат Сергій Потапенко, який зник безвісти 24 квітня 2024 року. Для жінки ця робота стала способом нагадати про нього та висловити віру в його повернення. Золотий кінь на зеленому тлі уособлює витривалість і волелюбність українців, пов’язуючи сучасних воїнів із козацьким минулим.
Картина «Молитва за сина»
Її створила Людмила, мати військового Євгена Мазуренка, який зник 28 листопада 2022 року під час боїв на Бахмутському напрямку. Робота символізує звернення матері до Бога, символ надії та прохання про допомогу.
Рушник-оберіг «Дорога додому»
Над рушником працювали Світлана Великодна та Людмила і Наталія Пхенда. Історія роботи пов’язана з Назаром Великодним, військовослужбовцем 30-ї окремої механізованої бригади, який зник безвісти 30 червня 2023 року на Бахмутському напрямку. Символи рушника — дуб і калина: сила, тяглість роду, мужність і материнська турбота. У вишивку вони вклали послання: «Сину, ми чекаємо. Бережи себе. Тільки живи».
Рушник для воїна 93-ї ОМБр «Холодний Яр»
Сестра Юрія Губського, який зник безвісти 7 жовтня 2022 року поблизу Бахмута, вишила рушник як оберіг і молитву за брата. Центральний мотив — дерево життя, соняшник, калина та колоски пшениці, що символізують силу роду, пам’ять і землю, за яку воюють. Робота виконана у техніці сумської мережки, де кожен рядок — мов рядок молитви.
«Завдяки цій акції багато жінок познайомилися і тепер підтримують одна одну. Деякі навіть знайшли матерів та дружин побратимів своїх рідних. Такі спільні дії потрібні для родин зниклих безвісти, щоб вони розуміли, що не одні. Чим більше таких акцій – тим більше підтримки для зниклих безвісти і це міжнародний розголос про цю проблему. Бо якщо мовчати – проблема не вирішиться», — говорить координаторка акції Оксана Клець.
Вироби з Сумщини презентують 1 жовтня в Києві. Там зберуть рушники з усіх регіонів України. Надалі їх показуватимуть на виставках в Україні та за кордоном, у співпраці з українською діаспорою. Згодом «рушники надії» передадуть до одного з київських музеїв.
