«Здавалося, якби вийшла на вулицю, то могла б танки руками зупиняти», - згадує Лариса Гніденко, голова благодійної організації «МИ ТУТ». Почавши з плетіння маскувальних сіток у церкві, сьогодні вона забезпечує захисників необхідним. Про допомогу захисникам, власну мотивацію та виклики як волонтера – у нашому інтервʼю.
«Здавалося, якби вийшла на вулицю, то могла б танки руками зупиняти», - згадує Лариса Гніденко, голова благодійної організації «МИ ТУТ». Коли почалася повномасштабна війна, Лариса хворіла на двосторонню післяковідну пневмонію. Однак власна злість на росію стала поштовхом до дій, попри стан здоров’я. Почавши з плетіння маскувальних сіток у церкві, сьогодні вона забезпечує захисників необхідним. Про допомогу захисникам, власну мотивацію та виклики як волонтера – у нашому інтервʼю.
Ця розповідь містить чутливий контент і може емоційно вразити. У тексті йдеться про людські втрати. Будьте уважні до свого стану під час читання.
Вже за тиждень-два після початку допомоги в церкві Лариса почала шукати власне приміщення й розклеювати оголошення: «Люди, нумо об'єднуватися!» У складних умовах навіть простий напис на дверях «Ми тут» став сигналом для містян, які почали гуртуватися та долучатися до спільної справи.
Фото з особистого архіву волонтерки
«Сил додають очі військових, коли забирають усе, що ми підготували»
- Що зараз Вас мотивує продовжувати працювати та не зупинятися?
- За весь цей час я багато разів вигорала і знову знаходила мотивацію. Зараз ми просто не можемо опустити руки, однак ті, хто мотивують – це люди. Ті, хто повірив у мене, пройшов весь цей шлях і не здається. Вони теж втомлюються, хворіють, вигорають, але продовжують рухатися вперед. Їхня віра змушує йти далі. А сил додають очі військових, коли забирають усе, що ми підготували. Це вже не просто сітки – це важлива робота. І коли я бачу їхні погляди, розумію: якщо ми їх не підтримаємо, буде дуже важко. Ці погляди дають неймовірну силу не зупинятися.
- Яка зараз основна місія Вашої організації?
- Наша робота спрямована на допомогу Збройним Силам – це задає вектор усього, що ми робимо. Ми виросли з «кущового» шиття до масштабного виробництва з кількома локаціями: обсяги виросли, досвід накопичився, і в планах – ще більше. Війна змінює техніку й загрози, тож ми теж постійно адаптуємося: від базового маскування перейшли до більш технічних рішень – інша логіка маскування, нові матеріали, удосконалені технології виробництва.
Ми вивчаємо як власний досвід, так і закордонні приклади – частину ідей запозичили з натівських сіток і адаптували під наші реалії (перший зразок робили з фрагмента сітки з Чехії). Зараз шиємо антитепловізійні плащі, виготовляємо антидронові сітки і плануємо тунелі, а також багато простих, але потрібних речей – наприклад матраци для польових умов чи водонепроникні госпітальні вироби. Наша мета незмінна – захищати й зберігати життя, тому процес постійний і без «кінцевого результату».
- Ви працюєте по запитам військових особисто чи через офіційні запити?
- Найчастіше працюємо напряму з військовими. Усе через те, що з офіційними запитами працювати складно, навіть від командирів, бо це завжди пов’язано зі звітністю та списанням матеріалів. У нас теж є бюрократія, тож частину цієї роботи ми беремо на себе: отримуємо запит, опрацьовуємо його, виготовляємо потрібне й передаємо. Але повністю без звітності не обходиться. Просто так із вулиці щось замовити також неможливо – треба знати, якому підрозділу це потрібно, де він і які завдання виконує.
Від перших сіток до технологічного маскування
- На яких конкретних напрямках сфокусована Ваша допомога зараз?
- Ми робимо речі, що рятують життя: індивідуальне та технічне маскування, антидронові й антитепловізійні покриття, плащі, пончо, накидки та покривала. Також забезпечуємо медичну допомогу, продукти, лікарняні ліжка та ортези для поранених, доставляючи все навіть у важкодоступні місця.
Всі матеріали закуповуємо самі, фінансування надходить через збори та лотереї, спонсорів немає, а кошти йдуть виключно на виготовлення маскувальних сіток, костюмів та спеціального покриття для техніки. Співпрацюємо з українськими та іноземними донорами, і також волонтерськими структурами. Люди допомагають, бо бачать результати: від сумського осередку до підтримки з-за кордону. Кожен напрямок працює як єдиний механізм, щоб підтримати захисників та тих, хто потребує допомоги.
[GALLERY-941]- Звідки Ви дізнавалися особливості пошиття маскувальних сіток?
- На початку 2022 року ми користувалися досвідом мисливців та закордонними порадами, бо ще не мали практики маскування. Спочатку брали все підряд, військові казали: «дайте хоч що-небудь» – і використовували, що попадалося. З часом стало зрозуміло, що різні завдання потребують різного підходу: снайпери можуть годинами сидіти нерухомо на дереві, розвідка постійно пересувається, а штурмовикам потрібна свобода рухів.
Тепер ми працюємо напряму з військовими, уточнюємо, для кого призначене маскування – снайпер, розвідка, штурмовик чи піхота – і погоджуємо колір, розмір та конструктивні деталі. Виготовляємо під конкретні потреби, бо від цього залежить безпека: якщо маскування завадить або не встигнуть його зняти – наслідки можуть бути фатальними.
- Чи згадаєте момент, коли зрозуміли, наскільки Ваша праця може рятувати життя?
- У 2022 році ми почали виготовляти маскувальні сітки та напряму спілкуватися з військовими на сумському напрямку. Перше замовлення на маскувальні сітки надійшло від них. Ми мали зустрітися, щоб передати готові сітки протягом декількох днів після замовлення, але в день зустрічі, нам сказали, що той військовий загинув. Це був перший випадок, коли ми не встигли, і мені було дуже боляче – думала, а раптом це могло б врятувати.
Зараз у нас величезна черга на виготовлення сіток. Через зміну сезону, коли листя опало й ліси стали голі, хлопці на позиціях як на долоні. Черга півтора місяці для них – велике випробування: ніхто не знає, що буде через півтора місяці, чи залишаться живі, чи зміниться позиція, чи потрібні будуть інші кольори. Маскування зараз зовсім інше – технологічне, точне, дуже важливе навіть як розхідник.
- Як, на вашу думку, можна змінити ставлення людей до волонтерства?
- Багато людей у Сумах думають, що маскування – справа пенсіонерів чи бабусь, але це робота для тих, хто має сили та здоров’я. Навіть годину-дві на день – це реально. І це не лише про совість, а й про допомогу війні. Волонтерська діяльність повністю існує на донатах. У нас немає спонсорів, більшість підприємств зруйновані або не працюють. Кожен донат, розголос і будь-яка інформаційна робота важливі. Хтось допомагає руками, хтось словом, хтось фінансово.
Дуже важливо поширювати інформацію, щоб більше людей дізналося про нашу роботу. Допомагають не лише сум’яни, а й люди з інших регіонів та з-за кордону. Коли про нас дізнаються, дзвонять, пишуть, цікавляться, як допомогти, що надіслати – це дозволяє нам продовжувати діяльність.
- Яким найбільшим досягненням ваша команда пишається з початку війни?
- Одним із найбільших наших досягнень стали перфоровані сітки. Ми були першими в Україні, хто почав їх плести. Спочатку використовували старі тканини, а потім донька, яка волонтерила в Києві, підказала про спанбонд – спеціальний матеріал, закуплений у Польщі. З двох перших рулонів все й почалося. Згодом в Україні з’явилися виробники, які роблять матеріал спеціально для наших потреб – стійкий до будь-якої погоди та сезону.
Процес був складним: вручну робили трафарети, накручували смужки, експериментували, зверталися до інженерів та підприємств Сум. Багато хто казав, що це неможливо, але ми не здавалися. Завдяки підтримці місцевого підприємства, яке мало необхідне обладнання, нам вдалося зробити першу перфоровану сітку. Це було величезне піднесення. Потім я почала просувати ідею серед інших волонтерів. Спочатку всі скептично ставилися до спанбонду й перфорації, але через навчальні записи та демонстрації – метод прижився.
Подяка написана олівцем на обривку паперу прямо з окопу: «117 сумська бригада, ви нас врятували»
- Які найбільші ризики та небезпеки виникають у Вашій роботі?
- Волонтерство – це величезні ризики й випробування. Зустріч із нечесними людьми, зрада тих, кому довіряєш, залишає шрами надовго. Тоді доводиться рухатися далі без очікувань і без імен. Буває, що починаєш працювати з людьми, а потім розходишся – просто через різне бачення волонтерства. Для мене це віддавати безкорисливо, як місію, без вимірювання власної вигоди.
Багато людей приходять у волонтерство за власною вигодою – радянська психологія брати те, що «не належить». Я цього не розумію. Якщо хлопці на фронті гинуть за нас і майбутнє України, наша віддача має сенс. Я віддала багато – здоров’я, час, навіть чоловіка – і хочу, щоб це не було марно. Тому тих, чиє бачення волонтерства відмінне від мого, доводиться відпускати. Моє правило: оточувати себе тими, кому довіряєш і хто довіряє тобі. Коли бачиш результат своєї праці, коли приїжджають військові й дякують, відчуваєш сенс кожної хвилини, кожного вузлика, кожного метра тканини. Вони діляться історіями: дрони заплуталися в сітці, або сітка врятувала життя. Ця вдячність дає сили продовжувати далі.
- Ви згадали про слова вдячності та історії від військових, а які ж запам’яталися найбільше?
- Хлопці часто дякують словами або письмово, адже ми відсилаємо допомогу, не бачачи всіх особисто. У нас багато грамот, але особливо цінна – від 117-ї Сумської бригади. Подяка написана олівцем на обривку паперу прямо з окопу: «117 Сумська бригада, ви нас врятували». Ми її вставили в рамку, і я дуже пишаюся цим простим знаком вдячності.
Благодійний фонд «МИ ТУТ» потребує допомоги кожного. «Хоча б година кожного у вільний день – допоможе нам зберегти більше життів», - доповнює Лариса.
Контактний номер телефону: (+380) 50 809 6331