Щоб привернути увагу до долі зниклих безвісти та полонених військових, 6 грудня у Сумах організували акцію і автопробіг. У центрі міста, біля фонтану «Садко», зібралися рідні, які чекають новин про своїх близьких. Учасники тримали прапори й фотографії військових та скандували гасла підтримки. Водночас сумськими вулицями проїхала колона автівок із портретами тих, хто досі не повернувся додому.
Під час акції родини поділилися своїми історіями та розповіли, як чекають на повернення близьких.
Катерина вже два роки чекає на повернення свого чоловіка з полону. Для жінки участь в акції — спосіб підтримати інших та нагадати про всіх, хто досі не вдома.
«Мій чоловік уже два роки в полоні. Це підтверджено — ми знаємо, де він перебуває і який у нього стан здоров’я. Чекаємо й надіємося, що скоро буде вдома.
6 грудня — День Збройних сил України, день справжньої мудрості, сили, відваги та героїзму. Ми дякуємо всім, хто стоїть за нас, хто боронить країну щодня і щомиті. У цей день згадуємо і про тих військовослужбовців, які зникли безвісти, і про тих, хто перебуває в полоні. Ми чекаємо, не припиняємо шукати, говорити, нагадувати про них. Ми пам’ятаємо кожного. І для захисників і захисниць цей день — нагадування: Україна стоїть завдяки вам, Україна бореться за кожного з вас!»
Наталія прийшла на акцію разом із чоловіком. Подружжя тримало в руках заламінований знімок сина та його побратимів, який свого часу опублікували російські медіа. Уже понад два роки військові перебувають у СІЗО «Лефортово», де їх утримують після винесення вироків.
«Ми стоїмо за нашого сина Олексія і його побратимів. Вони знаходяться в СІЗО “Лефортово”. Сина засудили на 26 років, а його побратимам дали 27–28 років. Пройшло вже два роки і три місяці».
Олена — дружина військового Сергія Литвиненка, який зник 20 місяців тому поблизу Часового Яру.
«Наша донечка, їй 4 роки, вона дуже чекає на тата. Я знаю, що знайду його і буду боротися доти, доки матиму сили.
Потрібно нагадувати людям, що є хлопці, які, на жаль, ще не повернулися. Їх треба знайти і повернути. Вони всі наші, всі рідні, вони пішли захищати нас.
Ми повинні пам’ятати й нагадувати людям, щоб не забували. І щоб суспільство також щось робило, щоб ми знаходили своїх хлопців, щоб ми повертали їх. Їх чекають удома дружини, сестри, брати, діти, батьки».
Катерина розшукує свого сина. Він зник на Донецькому напрямку.
«38 місяців як немає звістки про мого сина. Ми ходимо на акції, але сил уже немає — ця невизначеність дуже вбиває».
Оксана прийшла на акцію підтримати свого молодшого брата, про нього немає звістки вже понад рік.
«Я прийшла на акцію за свого братика — маленького, рідненького, молодшенького. Він стояв за мене, а тепер я стою за нього. Він зник у серпні 2024 року, і по сьогоднішній день нічого не відомо. Це Покровський напрямок. Я регулярно ходжу на акції, на зустрічі. Ми повинні говорити про тих захисників, про яких нічого не знаємо».
Інна уже понад три роки чекає на звістку про свого чоловіка, який зник безвісти на Бахмутському напрямку.
«Ми нічого про нього не знаємо, тому намагаємося щоразу доєднуватися до таких акцій, щоб пам’ятати, щоб нагадувати людям, щоб і наші захисники знали, що ми їх чекаємо. Я вважаю, що такі акції справді потрібні, щоб люди не забували, що в нас є багато зниклих безвісти та полонених захисників і захисниць, які потребують нашої допомоги та підтримки».
