«Коли Олег повертається додому, це у нас свято. В квартирі сміх, жарти. Дуже не вистачає його», – розповідає Олена.
У червні 2024 року її син зник безвісти поблизу села Кринки на Херсонщині. Відтоді жінка щодня чекає на звістку про нього.
Про свого сина та півтора року його пошуків Олена розповіла журналістці MistoSumy.
Перед початком служби
До повномасштабного вторгнення Олег Кущ працював будівельником у Києві. Ранок 24 лютого 2022-го чоловік зустрів у столиці та вже ввечері був вдома у Сумах з родиною.
«Олег тоді бігом приїхав в Суми. І разом з братом та батьком вони почали допомагати захищати місто, наповнювали мішки з піском, робили коктейлі Молотова. Тоді в тероборону їх не взяли, бо багато було бажаючих. Потім, як Сумщину звільнили, в мене чоловік добровольно пішов служити. А сини залишилися зі мною», - згадує Олена.
Олег продовжував працювати будівельником. Однак тоді спектр його робіт змінився. Він почав відновлювати приміщення, які постраждали від російської агресії. Одним із його обʼєктів була Тростянецька лікарня. Під час окупації Тростянця медзаклад зазнав часткових руйнувань та пошкоджень.
Через два роки росіяни знову атакували лікарню в той час, як Олег виконував там відновлювальні роботи. Він потрапив під ракетно-шахедну атаку. Чоловікові вдалося вцілити. Додому він привіз уламок від снаряду, який впав неподалік.
«Він після цього став сумний. Казав «Мама, нащо ці будівництва? Який сенс будувати, якщо вони все будуть знищувати?» І так через деякий час він пішов добровольцем захищати нашу державу»
Операція у Кринках
Олег потрапив до 38-ої бригади морської піхоти. Після навчання військовослужбовець поїхав в Херсонську область. Він брав участь у операції в Кринках на окупованому Лівобережжі Херсонщини.
За даними Слідство.Інфо, з середини жовтня 2023 року до липня 2024-го тривали бойові дії на лівому березі Дніпра. Вони зосереджувалися навколо села Кринки. Там утримували позиції бригади морської піхоти та окремі підрозділи територіальної оборони.
«Коли він ще був в «учебці», про цю операцію взагалі майже ніхто не знав. Я навіть уявити не могла, що там таке. Чесно, якби знала, то взагалі б не пустила. Складність цієї операції в тому, що евакуація відбувалася дуже рідко. Бо через Дніпро – це небезпечно. Тож, у поранених було дуже мало шансів. Там зникло більше тисячі хлопців», - розповідає Олена.
Олег зник безвісти 13 червня 2024 року, це був перший його вихід після навчання. З того часу Олена не має офіційної інформації, що сталося з її сином.
«Коли я дізналася, що син зник, я довгий час перебувала у дуже складному стані. Я йшла по місту і просто ревіла»
Рідний дім
Стіни квартири нагадують Олені про Олега. Він зростав тут змалечку, тож кожен куточок просочує спогади про сина. Жінка зізнається, що вдома намагається не залишатися сама. Олег Кущ закінчив 18-ту школу, у її дворі він часто збирався з друзями та однокласниками.
«Він має дуже багато друзів, вони мене зараз підтримують. Його рідна 18-та школа – це для нього все. Він коли вже приїжджав з Києва, постійно там збирався з друзями. Дуже Суми він любить. Казав мені часто, що місто наше найкраще. А ще як був в «учебці» просив надіслати фото вулиці, де ми живемо»
На порозі домівки родини Кущ часто було чути дзвінкий сміх. Коли Олег приїздив до батьків, він міг влаштувати сюрприз, а жодне родинне свято не обходилося без нього.
«Він влаштовував нам свята, любив щось вигадати. Разом з братом вони мені часто сюрпризи робили навіть і без приводу. Такий ось він ініціативний, позитивний дуже хлопець»
Кринки. Шлях додому
Після того як Олена втратила звʼязок із сином, вона почала самостійно шукати родини військових, які також зникли поблизу Кринок. У Facebook жінка знайшла дружину побратима Олега, який зник разом із ним. Втім, з’ясувати обставини не вдалося.
«Річ, в тім, що інші побратими не були свідками і ці деталі, що ми дізнаємося – це інформація, пересказана від інших хлопців. Як було насправді – не відомо. У службовому розслідуванні вказано, що після стрілецького бою вони перестали виходити на звʼязок, більше відомостей немає»
Згодом жінка долучилася до спільнот родин зниклих безвісти військових, створених громадською організацією «Кринки. Шлях додому». Там родини обмінюються інформацією та підтримують одна одну.
Представниця ГО «Кринки. Шлях додому» Марина Волошенко розповідає, що ініціативна група жінок, чиї рідні зникли під час операції у Кринках, спочатку об’єдналася в соцмережах. Згодом частина з них почала активні пошуки:
«Ми зібрали тих, хто був готовий боротися за правду і шукати будь-де. На той момент в об’єднанні було трохи більше сотні родин. Ми організовували зустрічі з Координаційним штабом, Червоним Хрестом, Уповноваженим з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин, а також поїздки до госпіталів, де показували звільненим з полону військовим альбоми з нашими зниклими рідними».
У січні 2025 року об’єднання офіційно зареєстрували як громадську організацію «Кринки. Шлях додому». Нині вона допомагає звільненим з полону військовим, організовує поїздки для родин зниклих для психологічної реабілітації, а також долучається до зборів для бригад, у яких зникли їхні рідні.
Нещодавно представниці ГО долучилися до громадської ради при Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, де обговорюють роботу штабу та шукають нові можливості для повернення українських полонених.
«Наразі ми можемо підказати родинам покрокову інструкцію дій у разі зникнення військового – вона є стандартною для всіх напрямків і затверджена МВС України. Звернень дуже багато: хтось залишається з нашою організацією, хтось створює власні об’єднання, адже фізично охопити всіх ми не можемо. Адже військові досі продовжують зникати в районі села Кринки. До нас зверталися родини, рідні яких зникли в середині 2024 року та у 2025-му », – додає Марина Волошенко.
Шукати правду
Згодом з Оленою зв’язався військовий, який також брав участь у боях за Кринки і познайомився з її сином під час навчань. Чоловік розповів, що після поранення намагався розшукати Олега, однак почув лише непідтверджену інформацію про його ймовірну загибель.
«Йому сказали, що син “двохсотий”, але це не підтверджено. Жодних доказів немає», – говорить жінка.
Подібні слова Олена чула і від іншого військовослужбовця, проте жодна з цих версій не має офіційного підтвердження.
«Довести, що мій син загинув, ніхто не може. Можливо, його сплутали з кимось іншим, а може він поранений або в полоні. Ми не знаємо правди»
Олена розповідає, що час від часу записується на перегляд каталогів невпізнаних тіл у Сумському координаційному центрі. У них містяться фотографії тіл та особистих речей, за якими родини намагаються впізнати своїх рідних.
«Я хочу знайти свого сина. Я сподіваюся, що він живий, але я також розумію, що не всі повертаються живими»
Кожен день Олена відстежує російські телеграм-канали в надії знайти інформацію про свого сина.
«У мене їх дуже багато. Переглядати ці відео психологічно важко. Інколи там з’являються морпіхи, яких показують як полонених, але російська сторона цього не підтверджує»
Взимку 2024 року Олена почала доєднуватися до акцій на підтримку полонених та зниклих безвісти, які проходять у Сумах.
«Кричу про Кринки» - так написано на кофті Олени, в якій вона виходить на акції. В руках жінка тримає прапор з портретом сина.
«Є люди, які питають, що це дасть. Як це, що дасть? Ці акції бачать звільнені з полону та й військові, які нас захищають. Вони знають, що їх будуть чекати, що їх не покинуть, де б вони не були. Я вважаю, треба, щоб більше людей усвідомлювало реальність, в якій ми живемо. Тому я виходжу на акції»
«Ти як повернешся, куплю тобі здорове відро крилишок KFC», - обіцяла Олена своєму сину.
Коли Олег був на навчаннях, він просив матір надіслати улюблений фаст-фуд посилкою. Жінка з усмішкою згадує, як син вмовляв її відправити крильця, попри побоювання, що вони зіпсуються дорогою.
«Ой, кіно. Ну він в мене завжди такий. Дуже позитивний, я ж кажу. Ми з ним любимо посміятися. Як вдома, то мені здається, нас чути на вулиці, - ділиться жінка крізь сумну посмішку, - та зараз вже не до сміху. Ця невідомість просто мене вбиває. Так мені хочеться сказати, що я його люблю»
У березні 2025 року Олегу Кущу виповнилося 30 років. Родина продовжує чекати на його повернення.
