Сумська журналістка, представниця Нацради з питань телебачення та радіомовлення в Сумській області Лариса Якубенко загадала свого колегу, який з Шостки переїхав на росію, а рік тому сказав. що йому не соромно, що він "русский, але стыдно, что теперь везде нас воспринимают как агрессоров".
Сумська журналістка, представниця Нацради з питань телебачення та радіомовлення в Сумській області Лариса Якубенко загадала свого колегу, який з Шостки переїхав на росію, а рік тому сказав. що йому не соромно, що він "русский, але стыдно, что теперь везде нас воспринимают как агрессоров".
Я мовчала про це рік.
Пам’ятала, але мовчала.
Ті слова, адресовані мені рік тому людиною з того боку кордону, окрім злості, нічого не викликали.
Бо в Сумах були ворожі танки.
Охтирку бомбили.
Тростянець окупували.
Вже було багато загиблих цивільних і військових, і ще не було гуманітарних коридорів.
А моя мама - у Шостці, куди я не могла добратися.
А доньки - на Київщині, постійно під обстрілами.
А друзі - хто де.
Колеги - у підвалах, бомбосховищах, "між двох стін".
Всі - у розпачі та розгубленості.
І всі з питанням - як це могло статися?
Весь рік в мене були більш важливі справи та сенси, ніж згадувати про ту розмову та писати про це.
Більш важливі емоції - не мала бажання витрачати свій ресурс на те, що не мало значення для мого існування, виживання, стійкості.
А сьогодні у Шостці поховали мого колегу, відеоператора Андрія Реву, який загинув на східному напрямку, закривши собою під час артобстрілу побратима.
Поховали Андрюшу, з яким свого часу багато разів виїжджала на зйомку.
І мене накрило.
Тоді, рік тому, теж мій колега, який майже з першого дня працював журналістом в "ТЕЛЕКОМ-СЕРВІСІ" (і був суперовим журналістом), а потім переїхав жити в росію, у месенджері написав, як йому соромно за те, що відбувається.
Він не думав, що «борьба за мир» буде вестися такими кривавими методами.
Йому не соромно, що він "русский, але стыдно, что теперь везде нас воспринимают как агрессоров".
Він хоче миру, а ще - щоб не прокляли просто за те, "что он русский".
І наприкінці - "обнимаю, если можно".
Не можна.
Мене не можна обнімати росіянам.
Не можна, бо всі вони винні. Невинних там немає.
Не знав, не міг, не очікував, не думав - оці всі "не" - не про них.
Винні всі.
Всі, хто віддавав накази.
Всі, хто стріляв та скидав бомби.
Всі, хто заходився в крику "убей х@хлов".
І всі, хто мовчав.
Хто ховався за вдаваною аполітичністю, або, навпаки, ходив на вибори і віддавав свій голос за вбивцю з КДБ.
Хто казав "а що я можу вдіяти?" і нічого не діяв.
Всі, хто замість того, щоб вийти на площі і підняти свій голос проти війни, поїхали зі своєї країни-вбивці до грузин, вірменів, казахів - до тих, кого вважали національними меншинами та зневажали.
До шведів та Фінляндії - до нескрєпних європейців, про яких розповідали байки-фейки.
Своїм боягузливим мовчанням та втечею всі вони підтримали вторгнення та вбивства.
Саме тому загинув Андрій Рева і тисячі українців.
А ще тисячі не прийдуть у цей світ, бо їх мужні красиві батьки з генами сміливості, відданості, з високими поняттями честі та гідності, повернулися додому на щитах.
Ця війна народила безліч героїв. І, на превеликий жаль, забрала чимало мужніх воїнів.
Тоді, рік тому, у лютому, я сказала у відповідь, що вас всіх вже прокляли.
І ви всі будете нести колективну відповідальність.
І особисту, якщо десь у душах залишилася хоч краплина совісті.
І колишній колега по "ТЕЛЕКОМУ" також.
Саме через нездатість таких, як він, сказати вголос у себе на росії те, що сказано було мені у месенджері, загинув мій український колега з моєї рідної телекомпанії.
Невинних там немає.
