Що я думаю про "свято весни й краси"

Сумська журналістка Ярослава Березовська, яка рівно рік тому покинула Суми, тікаючи від окупантів, які вбивали мирних жителів, розповіла свою історію, пов’язану з 8 березня.

Не пам'ятаю, скільки вже не святкую 8 березня. Більше 10 років точно.

А сьогодні це для мене - день, коли я востаннє прокинулася у себе вдома. Після майже безсонної ночі - напередодні пізно увечері росіяни скинули бомби на квартал приватної забудови та одне з сіл неподалік. Люди загинули цілими сім'ями. Літаки, як завжди, залітали на Суми з нашого боку, майже над нашим будинком, з жахливим ревінням, від якого стискається все всередині, а ми сиділи на підлозі в коридорі, бо більше ховатися було нікуди.

Того вечора нам пощастило. А жителям Роменської - ні. І досі не можу зрозуміти, чому й навіщо було цілити саме туди.

8 березня всі чекали, відкриють чи ні "зелений коридор" з оточеного ворогом міста. Мали зробити це напередодні, у першу чергу - для вивозу іноземних студентів, але не вийшло. І ось - нова спроба.

Завантажилися після звістки, що перша колона рушила по коридору. Пам'ятаю цей день до найменших подробиць.

Ніхто не вірив, що обійдеться без провокацій. Тому в нашому бусику в останній момент звільнилися місця - колега з дитиною відмовилася їхати. Я гарячково обдзвонювала всіх рідних, друзів, знайомих з дітьми, пропонуючи їхати з нами, адже це шанс вирватися - але всі боялися. Врешті знайшли знайому знайомих з двома дітьми, яка виявилася... теж моєю колегою.

Доки доїхали до виїзду з міста, він виявився закритим - росіяни відкрили стрілянину біля дороги. Сидимо, чекаємо біля монастиря. Всі на страшних нервах. Невже знову повертатися додому і чекати наступного літака чи заходу окупантів в місто, яке досі героїчно відбивалося своїми силами?

Шлях відкрито. Перевірка на блокпосту. Напис "ДІТИ" з лобового скла сказали зняти - це тільки підвищує ризик. Виїжджаємо. І виявляється, що всі, хто рухався перед нами, стоять за виїздом з міста і чекають, коли відправиться друга офіційна колона, щоб їхати в ній за автобусами. Простояли так більше години. Машини прибувають. Розуміємо, що ще трохи - і дорогу буде заблоковано стоячими автомобілями, не виїде ніхто. А там незабаром і вечір.

Це було одним з найважчих рішень у житті. Просто вирушити вперед. Одним, а не в потоці машин.

За нами потягнулися ще пару десятків авто.

Недалеко заїхали - над дорогою стоять дві САУ. Дула на нас. Повільно під'їжджаємо, чоловік запитує, можна проїжджати? Кивають. Починаємо рухатися. Тільки в цю секунду розумію, що це росіяни. Довгі, надзвичайно довгі хвилини чекаємо пострілу в спину. Пронесло. В роті різкий присмак металу - видно, адреналін. Доїхали до Ромнів. Далі має бути легше, бо знаємо, що окупанти вже не вигулькнуть з-за повороту.

До Полтави під'їжджаємо в сутінках. Дорогою знайшли місце для ночівлі - приватний спортзал, облаштований господарем і волонтерами під потреби біженців. Біженці - це тепер ми.

Є їжа, є можливість помитися, є спальні місця на підлозі. Всі хочуть спати, Саша, який всю дорогу, тобто більшу частину дня, просидів пристебнутим у кріслі, хоче гратися й бігати у новій обстановці. Тягнемо його на матрас і ще годину він плаче і всім заважає.

Ну що ж, можна сказати, що й свято. Вирвалися!

Попереду - шлях через всю Україну. До кордону, хоча я ще сподіваюся залишитися десь з нашого боку. Далі - невідомо куди, нас ніде не ждуть.

Вгадайте, що я думаю про "свято весни й краси" , "мусі-пусі, наші берегині", "надихайте, будьте завжди чарівними й жіночними"?

На фото - той самий спортзал.

П. С. Вранці прокинулися, вийшли на вулицю - і мало не заплакали. Їздять тролейбуси, жінки з зачісками на каблучках цокотять на роботу, люди на вулицях п'ють каву... А ми вже забули, що таке буває. Всього за 13 днів забули, як виглядає життя там, де мир...