Головна інфекціоністка Сум Ірина Троцька згадала будинок, пошкоджений рашистами, у дворі якого вона провела чимало щасливих хвилин...
Головна інфекціоністка Сум Ірина Троцька згадала будинок, пошкоджений рашистами, у дворі якого вона провела чимало щасливих хвилин...
Тату, гадаю, ти пам'ятаєш цей будинок з симпатичним, затишним двориком. Одна з перших «сталинок» мiста. У ньому був дитячий садочок, куди ви мене водили. Це з двору. А з вулиці — медична частина, ти там підробляв лікарем. I ще також був продуктовий магазин, який в народі називався «Сірим». Можливо, через те, що будинок був пофарбований у сiрий колір.
Пам'ятаєш, тату, як ти, повертаючись із роботи, забирав мене з дитсадочку. У дворику зазвичай до тебе підходили знайомі: з тих, хто жив у цьому будинку. Ми сідали на лавочку, вони починали розмови про якусь цибулину з виразкою, або ще про щось, взагалі менi не зрозуміле.
Потім ми завжди заглядали у «Сірий». Там ще був відділ «Соки – води» з дуже смачним томатним соком. Я більше ніде такого не пила. Смак дитинства. Правда, продавала цю смакоту непривітна продавщиця Зіна з косоокістю. Так ти пояснив мені, коли я спитала, що у неї з очима. Одне, зле, як мені здавалося, око, дивилося на мене, а друге, добре, — на тебе. Ми купували двi склянки соку та два кекси. І це було нашою маленькою, на 52 копiйки, таємницею. Бо мама, напевно, засмутилася б, що ми перед вечерею «псуємо» апетит. А Зіна тобі завжди посміхалася, і часто заводила розмову про хвороби.
Татку. Ти знаєш, учора цей будинок атакували шахеди, запущені з росії. Простий мирний будинок, у якому жили прості мирні люди... І не виключено, що до запуску цих вбивць мали вiдношення діти чи онуки твого друга, дядька Петра, який до нас приїжджав із москви майже щолiта. I з яким ми їздили на рибалку і по гриби. Iноді на мамину батьківщину, в Інзівку, що на узбережжі Азовського моря i яка окупована сьогодні росією. А одного разу навіть до Києва...
Принаймнi, весь цей жах відбувається з їхньої мовчазної згоди та підтримки, як і інших мільйонів росіян.
Подивися, татку, на що перетворився будинок і той затишний дворик. Несвітський кошмар... Але не це найстрашніше, — постраждали люди: є загиблі та поранені. Можливо і ті, хто тоді сидiв з нами на лавці. Як же жахає безглуздість зла, що відбувається!
Я ніколи не чула від тебе лайливих слів, мені здається ти їх і не знав. Але гадаю, тату, ти не розсердишся зараз на мене там, у своєму далекому «може бути», як казав твій улюблений Рабле. Я таки не хочу стримуватися. ...Тож бодай, шоб ви сказилися та смоли в пеклі напилися! I щоб ви всi згинули!
На жаль, легше не стало... Сьогоднi в мiстi день жалоби.
Тим, хто загинув, свiтла пам'ять... Спiвчуття близьким... Одужання пораненим... Нiколи не пробачимо...
Ми тримаємося, тату. I жити cьогоднi нам допомагає генетична пам`ять, зашита у ДНК, бо ви пережили не менш страшнi події. I ми обов'язково побачимо мирне небо над головою, про що, впевнена, мрiє кожний. Вiримо в ЗСУ! Все буде Україна!
