Сумська воєнкорка задається питанням етичності роботи журналістів на війні.
Я рада за тих, хто має сформовану стійку позицію з цього питання.
Бо для мене це найскладніша етична задача за весь час в професії…
І відповіді в мене немає з 24 лютого 2022 року.
Чим більше я працюю з темою війни, тим гостріше воно стає.
⁉️Тож, публічна дискусія, кажете?
Окей.
Ось мої тези до цієї дискусії, вони виключно особисті, спираються на власний досвід роботи. І кожна з них - моя.
І як правильно - я не знаю.
❓Хто такі журналісти?
Люди, які показують реальність.
Наша реальність – це журналістика війни.
Журналісти не мають права втручатися у події, які відбуваються навколо. Вони працюють як спостерігачі, документалісти, репортажники, але не учасники подій.
(Якщо доля не розпорядилась інакше).
Тобто, ми маємо просто фіксувати, говорити і показувати.
Не рятувати, не допомагати.
⁉️Якщо комусь здається це зайвим, вам здається.
Якщо ви уявляєте війну без медіа, то я не уявляю і світ не уявляє.
Без журналістів і медійного компоненту можна закінчити цю війну швидко, програвши.
Дуже швидко.
✔️Отже, коли ми ховаємо реалії війни від аудиторій, ми редагуємо реальність, спотворюючи її.
Чи маємо ми право спотворювати реальність згідно професійних норм і стандартів?
Ні, не маємо.
🔺Коли ми показуємо кров, смерть, вбивство і насилля, що відбувається у нас на війні кожного дня, ми фактично нормалізуємо його у суспільстві.
Чи хотіла би я жити у такому суспільстві? Однозначно ні.
Фото і відео, опубліковані в соцмережах, доступні усім категоріям населення і громадян, не завжди на них пишуть «обережно, чутливий контент»!
🔺Це бачать діти.
З тим, яка кількість жесті ллється з екранів зараз на підростаюче покоління, то вирости людьми, для яких смерть людини – це буденність, абсолютно реально.
Та більш ніж реально.
Чи хочу я такого майбутнього для своїх дітей?
Ні.
🔺Чи нормально це, коли частина країни бачить смерть наживо, переживає це і має особистий досвід, а інша (більша частина країни) навіть не здогадується про те, яка вона - реальність війни?
Чи призведе це до єдності, якою ми всі так пишаємося?
Ні.
🔺Чи хочуть захисники і захисниці, які працюючі на лінії фронту, розуміють, що таке війна, щоб це відчували на собі, щоб це відчули їхні близькі, рідні, їхні сім'ї?
Навряд.
Здебільшого вони там, щоб цього не трапилось.
🔺Чи уявляє собі будь-яка пересічна людина, що таке насправді жахи війни?
Ні, навіть приблизно.
Навіть попри купу матеріалів з війни, які ви бачите, ви ніколи не зможете уявити, що там насправді.
Навіть на четвертий рік повномасштабного вторгнення у нас досі триває романтизація бойових дій.
І це видно в багатьох моментах.
Жодна людина, яка війну бачила не тільки на екрані, не буде її романтизувати бодай колись.
Мені кажуть: «Альона, якщо ти покажеш повністю все, що відбувається, до нас ніхто не схоче прийти воювати!»
А я розумію, якщо я буду спотворювати реальність, то як я можу вважати себе неупередженою і називати роботу незалежною?
В даному випадку я залежна від власних емоцій, від власних переконань. Від позиції командира, з яким працюю.
🔺Чи хочу я бачити своїх близьких понівеченими мертвими тілами?
Ні.
🔺Чи хочеться мені кричати на весь світ про той жах, який відбувається в моєму житті, коли я бачу понівечені тіла рідних і близьких?
Так.
✔️Трохи про професійну етику і стандарти.
Журналістика війни і журналістика миру – це абсолютно різні сфери роботи, дорогі колеги.
Якщо ви мамині царапки, або з якихось інших причин на 4й рік повномасштабного вторгнення не працюєте з реальністю, яка нас оточує (а це війна), то у мене питання до вас, а чим ви займаєтеся?
Війна торкнулася усіх сфер життя.
Ні, я не прошу знімати, фільмувати кожного те, що відбувається в епіцентрі, але ж ви так чи інакше працюєте з ветеранами, з переселенцями, з військовими.
І усі вони мають досвід проживання війни, а ви?
Як ви можете з ними говорити однією мовою і розуміти, про що вони говорять і про що мовчать, якщо ви до цього взагалі не дотичні?
🔺Думаєте, лекцій і семінарів в цьому питанні достатньо?
Ні.
🔺Чи хочеться мені, щоб кожен доторкнувся до війни і знав, що це таке, і, не дай Боже, пережив це?
Ні.
🔺Чи вірю я в те, що в Україні є хоча б одна родина, яку не торкнулася війна взагалі ніяк?
Ні, я в це не вірю.
Але якщо ви, дорогі колеги і коліжанки, вибрали для себе умовно мирний шлях часу війни, маєте розуміти, що не всі зробили так само.
Хтось свідомо змінив свою професію на воєнкора, хтось на військкора, дехто з нас, колеги, опинилися в ситуації, яка зумовила наш цей вибір.
Війна прийшла до нас додому, вона тут, у нас на землі.
Буквально.
І відвертатися від цієї реальності нам нікуди.
Ми, шановні колеги і коліжанки, не маємо морального і етичного права ховати голову в пісок, бо ми тут живемо.
Працюючи в зоні можливих і активних бойових дій, на місцях прильотів і на лінії фронту ми змінюємось.
І ми, воєнкори чи військкори, ніколи не будемо такими як раніше.
(Певно що, це предмет іншої публічної дискусії, але я все ж трохи додам для розуміння)
Те, що здавалося нам колись і здається досі в мирному житті чимось жахливим, нецивілізованим, для нас це - будні.
🔺Те, що ви називаєте цинічністю, для нас - це життя.
Цинічність - це одна зі складових емоційного бронежилету, яка дозволяє не зійти з розуму.
🔺Ми можемо відфільтрувати те, що зняли, щоб показати вам, але ми не можемо відфільтрувати те, що ми бачимо по іншу сторону об'єктива.
🔺Чи впливає це на нас, на наше сприйняття реальності, на наш вибір, на наш цинізм, на нашу відлюдність, на наш, врешті, чорний гумор і на сприйняття нової реальності, реальності війни?
Безумовно впливає.
Ветерани і суспільство, яке не готове до того, щоб змінитися, говорять різними мовами.
От медійна спільнота - так само, бо це як маленька вибірка, відображення суспільства в мініатюрі.
⁉️Раз ми вже так про стандарти, то де у ваших матеріалах про війну збережений принцип балансу? Де друга сторона конфлікту?
Нема? Отож.
Що теж, власне, порушення стандартів.
Давайте ховати війну під ковдрою рожевих сопельок. А шо, ну бо війна не вписується в стандарти.
Давайте ховати наслідки війни, бо біль одних перевищує можливість інших - сприймати цю ж реальність.
Цинічно?
Да.
Бо коли людина поруч, наскільки близькою б вона тобі не була, гине поруч з тобою на війні, вона вмить стає 200. І ще - задачею з евакуації тіла.
За можливості.
Жодних емоцій та емпатії, любові і жалю. Вмить.
Бо це - ризик збільшити кількість отаких 200, а турбуватися на війні, на фронті, треба про живих. Тут не час і місце для рефлексій та емоцій, бо це - теж смерть. Твоя, або інших, хто теж поруч чи залежить від твого морального стану, ясного розуму і здатності приймати рішення.
Складно?
Да.
Цинізм тепер - частина нас. На все життя.
Та за ним ховається вразливість оголених нервів і краще вам цього не відчувати ніколи.
❗️Мені зрозуміло обурення порушенням норм загальноприйнятої етики, але мені не зрозуміло цькування.
Цькування тих, хто бачив пекло або живе та працює в ньому.
Давайте виводити діалоги всередині спільноти у цивілізовану площину.
Бо війна нас змінила, але не лишила можливості до діалогу.
❤️🩹Трохи все ж про практичні рішення, навіть з відсутністю повного розуміння того, чи це правильно.
Коли я відповідала за офіційну комунікацію у 22 році в Сумській ОВА, то в перші дні війни я умовляла колег про етичні поради. Як правильно: показати світу цю реальність, чи сховати нелюдське жахіття?!
Тоді рішення приймались щоразу ситуативно.
Фото розірваних тіл дітей я не могла публікувати, але все інше - ставили.
А з часу деокупації Сумщини, з квітня 22 року, підхід став більш традиційним.
Що ми робимо з 23 року на Кордон.Медіа? Ми обговорюємо кожне чутливе фото і деталь відео перед його публікацією. Ми, воєнкори, радимося з операційною командою, з тими, хто не долучений до створення контенту, як буде краще.
Ми притримуємося більш традиційної лінії і публікуємо загиблих так, щоб їх не можна було впізнати. Без облич і надто понівечених тіл. Але цю межу ми проводимо щоразу самі.
Ми не можемо наважитись публікувати те, що відбувається, отак відкрито, як документалісти, через різні причини.
Дві - найвагоміші.
📍Перше, це всі, кого ми знімаємо, фотографуємо, це наші знайомі через одне рукостискання.
Такі особливості нашого міста і регіону через те, що Сумщина - маленька, ми всі отак близькі між собою.
📍А друге, це те, що ми діємо за принципом потрійної людиноцентричності:
- до себе;
- до тих, хто з'являється на наших світлинах і відео;
- і до тих, хто їх дивиться і читає.
Жодній з цих категорій, на нашу думку, не варто бачити усієї жорстокості, усієї ізнанки, хоча і доводиться.
Багато з того, що ми знімаємо, лишається архівами. Це не публікується на загал і не йде в широкий доступ. Це документується.
Але це виключно наше внутрішньоредакційне рішення станом на зараз. Наскільки це правильно, я не знаю.
От така суб'єктивна позиція редакції.
Чи всі з цим в редакції погоджуються одноголосно?
Ні.
Чи настав час публічної дискусії з цього питання?
Да.
Це складна тема, у мене немає правильних відповідей.
Я не знаю, як правильно.
