Мати Олексія Кузнєцова, який загинув на Сумщині 23 квітня, Таїсія Павленко розповіла про останні години життя свого сина - військового капелана.
Ти отримав наказ виходити на позиції майже вночі, зайшов до кімнати, обіймаючи дружину, з любов'ю і сумом подивився на дітей, потім на мене. Я спитала: чого так пізно, а ти відповів: "Я не можу кинути хлопців, треба їх вивести звідти, вони майже в оточенні, треба терміново облаштовувати нові позиції."
"Раз треба, то треба, з Богом", - я тебе перехрестила і відпустила. Відпустила з легким серцем, навіть не думаючи про щось страшне. Тільки ти так на мене подивився, тільки мені зрозумілим поглядом, ніби вибачався (ми часто дивилися один на одного, коли слів казати не треба було, ми все розуміли без них), потім сказав те, що казав багато разів:"Я ж не візьму зброю, я не використаю її навіть для власного захисту"... Тепер я розумію чого ти це повторив, за що вибачався і як відчував що станеться серцем.
Командир твій потім сказав, я перепитала на кладовищі, ти дійсно лишив зброю, взяв з собою тільки антидронову рушницю. Рушницю, яка потім врятувала хлопців, бо ти той дрон збив, але він упав тобі в ноги... Хлопців своїх ти врятував, вони живі, а себе - ні. Тобі наклали турнікет, бо твої руки цього зробити вже не могли, тим вибухом тобі зламало пальці... Викликали евак, тебе несли і везли, довгі три години, ти вмер на руках свого командира, якого дуже цінував і поважав, він просив тебе жити, але до стаба тебе вже живим не довезли...
А потім був ранок, я почула, як у двері несміливо постукали. У мене на руках дрімав Марк, і я відкрила не відразу. Я побачила очі командира, в яких стоять сльози. Він говорити не міг, я тихо задала питання, він не говорив, тільки кивав головою.
Тоді ще світ не рухнув, він рухнув, коли ми зайшли з його батьком в морг, і його батькові, теж військовому, не змогли відмовити відкрити той страшний білий закривалений пакет. Це була смерть мученика...
Далі було щось, як у тумані, мене не брало ні снодійне, ні таблетки від тиску, але треба було вистояти. І ми вистояли. У твій 28-й День народження, я з твоєю красунею і сонечком, як ти завжди називав свою дружину, пішла вибрати тобі труну і троянди, 28 самих великих і красивих, тобі моєму сонечку, найкращій дитині, яку я берегла і дуже люблю на твій останній День народження.
Тебе ховали за чином православного священника, яким ніколи не переставав бути, не дивлячись на офіцерські погони. Ти завжди перш за все думав за те, як подарувати хлопцям добро; відправити на лікування, подати нагородні листи і отримати їх, подати рапорти на виплату пораненим, пригостити домашнім пряником, заспівати різдвяну колядку... Я бачила, як ти спішив все зробити, засиджуючись за цією роботою до глибокої ночі, збираючи документи, розбираючи відзняті інтерв'ю, які по суті іноді були сповіддю, маленькою історією героїзму кожного з тих хлопців, ти їх цінував і поважав, ти з жалем різав багато чого в тих інтерв'ю, намагаючись вкласти в хронометраж. Ти завжди все робив на совість, а не міг на совість, то не робив взагалі й заставити було неможливо. Іноді, коли було дуже тяжко, ти питав, як це зробити, я де могла допомагала тобі, а далі казала, що тепер все тільки твоїми ручками зробиться і тільки так. І ти робив, робив своїми ручками, іноді неможливе, або те що здавалося спочатку неможливим.
Тебе ховали з закритим обличчям, бо так ховають священників. Коли хтось просив відкрити, ми чули, як пахне твоє тіло миром. Такий тонкий аромат тепла і благості над холодним тілом у білому облаченні, під яким був одяг воїна.
До тебе прийшли всі друзі, вони прощалися, плакали, всю ніч читали над тобою святе Євангеліє, потім йшли служити за тобою і вночі і зранку службу. Службочку, як ти завжди казав...
В якийсь момент, вже після 12 ночі, я таки заснула в маленькому приміщенні храму де хрестять діток... І ти прийшов до мене уві сні. Сів на краєчок дивану, поклав руку на плече і сказав:"Мам, не плач, мені тут добре, мені не больно", посміхнувся, ще й як завжди пошуткував: "Треба бути обачливим з бажаннями, я хотів відпустку, і я її отримав, але тут добре. Я наче як привстала і запитала: " Синочка, такі гарні дітки, така красива молода дружина, і чому така смерть страшна??? Ти подивився кудись в сторону, потім на мене: "Я потрібен тут. Ти думаєш тільки у нас війна, тут теж війна, і в армію ніхто йти не хоче. А ти ж знаєш, що я не можу ховатися. Я потрібен Богу. Нічого не бійтеся і не плачте за мною, згадуйте з радістю. Я повинен був через все це пройти, щоб мати силу допомагати..."
Це був лише сон, сон який мені допоміг вистояти, витерпіти, та що там терпіти по тому, що ти витерпів, моя дитиночка. Мій красивий, розумний, мудрий хлопчик.
Нас віруючих, дійсно рятує одне, нам легше від розуміння того, що у Бога всі живі, і ми знаємо, що ти завжди будеш поруч.
Не хотіла я ні фотографувати тебе, ні писати про тебе на загал, хотіла зберегти все це просто в серці. Але сьогодні Адріана гірко плакала і казала, що її тато тепер як біла пташка, і він її обнімає, довго не могла заснути, тепер не можу заснути і я. Тому я вирішила що запишу ці спогади, для неї. Листи і щоденники губляться, тут наче поки що надійно. Пройдуть роки і це буде важливо для неї знати, ким був її тато, дійсно світла людина, яка нічого не боялася, і він залишив гідний приклад по собі для своїх діток: нічого не боятися і жити за Законом Божим. Він завжди з посмішкою говорив ці слова: "У нас, у попів, таких заморочок немає, я не можу боятися нічого, навіть смерті".
Останнє відео Олексія Кузнєцова: