Суми стали десятим, а отже певною мірою «ювілейним» містом, в якому відбувся наш форум-дискусія «Якої ми хочемо України».
Суми стали десятим, а отже певною мірою «ювілейним» містом, в якому відбувся наш форум-дискусія «Якої ми хочемо України». Зал Конгрес-холу Сумського держуніверситету був повним – і я дякую всім сумчанам, хто долучився до цієї роботи.
Чому я називаю це роботою? Тому що форуми – це не «театр одного актора», де Роман Безсмертний розказує як потрібно жити. Навпаки, кожну зустріч я починаю зі слів, що приїхав менше говорити і більше слухати. Взагалі, вважаю вміння слухати одним із найважливіших вмінь політика, яке дуже недооцінене в наших широтах. В кожному місті я запрошую жителів до серйозної розмови про бачення майбутнього. Головна теза, яку я відстоюю: політика має замовлятися людьми, а не насаджуватися згори. Це не чийсь авторський проект, а реалізація інтересів та прагнень суспільства.
Ось декілька основних моментів, які звучать на кожній зустрічі.
Про «непотрібність» держави
Розумію, що в існуючих умовах слова про замовлення політики звучать для нас незвично. Відтак, одразу можна ставити діагноз: в Україні існує розрив між державою та суспільством. В різній формі і різними словами про це говорять скрізь. Громадяни намагаються триматися від держави подалі, держава, натомість, прагне посилити свою присутність в житті людей.
Ми бачимо сьогодні, що держави замало там, де вона має бути, але забагато там, де її бути не повинно. Візьмемо таку болючу тему як війна – і побачимо, що воює людина, а не держава. Офіційно держава навіть не знаходиться у стані війни, а неофіційно робить з агресором бізнес. На передовій служать прості люди, армію підтримують волонтери, роботою з переселенцями займаються волонтери. Держава, натомість, не спромоглася за п’ять років війни побудувати патронний завод (і сумський завод Фрунзе ще один типовий приклад – якби державні органи були притомні, завод працював би над військовими замовленнями, яких завжди багато під час війни).
Інститути держави не здатні справлятися з наявними викликами, вони не вирішують проблем, а ще ускладнюють їх. Нам потрібно вести діалог з Росією – звідти на окуповані території йдуть зброя та боєприпаси. Світові лідери спілкуються з Путіним щодо України, і тільки сама Україна уникає такої розмови. Також потрібно вести діалог з тими трьома мільйонами українців, які залишилися на окупованій території – саме вони зіграють ключову роль у реінтеграції. Нічого з названого сьогодні немає.
Потрібна сильна армія, яка підтримає дипломатію. Але сильна армія наразі знаходиться там же, де і патронний завод – в планах на майбутнє.
Якщо ми подивимося на безпеку, то побачимо, що уряд не займається нею, а натомість занятий втручанням у бізнес. Державні органи «страшно далекі від народу», вони давно стали жити самі для себе. Тому громадяни все частіше запитують себе чи потрібна їм така держава. Відповідь очевидна: така – не потрібна.
Обирати між перезаснуванням держави та революцією
Коли я говорю що є лише два шляхи – перезаснування держави або революція – то жодним чином не хочу когось лякати. Ми просто живемо в таких умовах, коли напруга між державою та суспільством буде зростати. Суспільство не хоче жити по-старому, а держава, попри обіцянки, не здатна жити по-новому. Розрив буде поглиблюватися, і це загрожує черговим соціальним вибухом. Який у ситуації війни може привести до непередбачуваних наслідків.
Є абсолютно легітимний та мирний шлях перезаснування держави. Це прийняття нової Конституції, яка, на відміну від чинної, буде більше фокусуватися на правах і прагненнях людини, а не на повноваженнях держави. Держава в цій новій Конституції буде похідною від інтересів громадян, як це, в принципі, і повинно бути.
Коли мене запитують, що нова Конституція дасть звичайній людині, то я відповідаю: зараз людина не існує для держави як цінність, вона існує як ресурс. Вірогідно, органи держави так і розглядають Україну: ось є земля, ось руда, заводи, і ось люди.
Перезаснування держави змінить цей викривлений погляд на роль і місце держави в житті людини.
Київ нас не чує
Про це говорять скрізь. І це ще одне відображення існуючого розриву, інший його вимір, розрив між центром та регіонами. Звісно, що «Київ не чує», тому що сьогодні просто не існує каналу, по якому жителі Сумщини, наприклад, могли би з ним зв’язатися.
Звідси всі ці «походи на Київ» у владу. Спочатку дніпропетровських, потім донецьких, тепер вінницьких, потім буде ще чийсь. Не маючи змоги достукатися до центру в законний спосіб, регіони просто «беруть його штурмом».
2/3 проблеми людини вирішується на рівні громади, натомість сьогодні 2/3 повноважень для цього знаходяться в центрі. Поточна децентралізація – це скоріше експеримент, а не реформа. Експеримент, в якому громади створюються під людину, такого собі місцевого «князька», а не під реальну спроможність.
Перезаснування держави також буде означати нове місцеве самоврядування і новий парламентаризм – я виступаю за двопалатний парламент, в якому кожний регіон отримає своє представництво.
Економіка, корупція, тарифи
Це все пов’язані між собою явища. Допоки уряд буде втручатися у бізнес – доти не буде росту економіки. Доки не буде росту економіки – не буде зростання соціальних стандартів. Поки будуть панувати централізація і монополізація – чиновників не відтіснити від потоків.
Децентралізація зменшує корупцію, тому що фінансові ресурси і повноваження йдуть з центру до місцевих органів влади. Отже, у центрального чиновника забирають його «поток».
Сьогодні Нацкомісія з регулювання енергетики і комунальних послуг це не майданчик для діалогу між постачальниками послуг та споживачами. Це – кишеньковий орган монополістів, який включає в тарифи і корупційну складову, і премії чиновникам, і машини класу люкс, і Мальдіви на Новий рік. Демонополізація створює конкуренцію, відтак тарифи стають обгрунтованими.
Тому я говорю, що створення нових антикорупційних органів – це боротьба з наслідками. А змінювати треба причини, які полягають в самих принципах організації держави.
Форуми «Якої ми хочемо України» не дарма проходять у формі дискусії. Якщо ми зрозуміємо, якої України ми хочемо, то звідси перекинемо місток до того, якої України ми прагнемо. І відштовхуючись від цього розуміння зможемо замовляти державну політику. В тому числі, і на президентських виборах наступного року.
Роман Безсмертний, політик, віце-прем’єр-міністр України (2005 р.), претендент на посаду Президента України
