Повномасштабне вторгнення змусило українців опанувати нові професії. Більшість взяли до рук зброю і стали військовослужбовцями. Про шлях від кулінарії до військових тренувань та бойові задачі на передку - розповів сум’янин Богдан.
Від кухаря до бойового медика
Богдану 30 років, і до повномасштабного вторгнення він був шеф-кухарем у сумському ресторані. Чоловік розповідає, що в перший день повномасштабного був шок, він дзвонив друзям, які брали участь в АТО, і вони разом намагалися розробити план дій, але нічого не виходило, адже всі панікували.
“Моя дружина і донька були за містом, але недалеко. Першим ділом я відправився до них. Певно, на другий день, я і мій товариш отримали першу зброю, роздали її знайомим і патрулювали. Ми чергували в Нижньому Піщаному, а так як воно знаходиться на стороні в’їзду з Курської області, всі дуже боялися, що відбудеться щось, тому вночі ми чергували там. Удень я їздив у Суми, бо вже організувалися добробати, і ми робили іншу роботу. Коли Сумська область була деокупована, ми продовжували працювати, але все більше я спостерігав за тим, що деякі військові намагаються щось змародерити, тобто після деокупації більшість вважала, що війна закінчилась”.
Богдан зізнається, що дружина намагалась його відмовити, але батьки вже розуміли, якщо він щось вирішив, то вже не відступить.
“У мене був “білий” квиток, він не був куплений, він дійсно був. 11 березня я відправив дружину і доньку за кордон, вона дуже хотіла, аби я поїхав з ними, але розуміла, що такого не відбудеться. Батьки мене підтримали і підтримують. Звісно були спроби у мами мене переконати, але нічого не вийшло”.
У кінці квітня Богдан вирушив до Львова по автівку, там йому запропонували пройти тренування з професійними військовими. Після двох таких тренувань його запросили доєднатися до підрозділу. На початку червня чоловік був уже серед інших військовослужбовців, а в середині липня - офіційно мобілізований до лав ЗСУ.
“Коли мене вже офіційно мобілізували, під час тренувань були, так звані селекції, ти маєш відповідати певному переліку вимог. Коли група була сформована, і ми почали ділити обов’язки, то мені запропонували стати медиком, і я погодився. Пройшов навчання, отримав сертифікат і продовжив службу, вже як медик. Поїхавши на бойові, я став медиком загону, не тільки групи. Моя функція була така: якщо є поранений, то я його забираю і намагаюсь стабілізувати стан або довезти до найближчої лікарні».
У січні цього року Богдан уперше потрапив на Донбас. Він зізнається, що найскладнішим у його теперішній роботі є саме розуміння, що до цього він медиком не був.
“Дуже переживаєш, що зробиш щось неправильно, через це можуть бути не дуже добрі наслідки, а може навіть і х@йові. Я був не впевнений у собі, а чи зможу я зробити, що мушу чи ні? Для мене було складно побороти невпевненість у своєму професіоналізмі. Неможливо стати медиком за півтора місяці навчання”.
“Мене засмучувало те, що я приїхав сюди робити хороші справи, але бачу погане ставлення до себе”
“Ніхто з місцевого населення не дає адекватної оцінки труду, який роблять хлопці. Це стосується і Краматорську, і Костянтинівки. Деякі чекають на росіян, особливо літні люди, але мова не про них, а про пересічних громадян, їх просто за@бало. Війна у нас продовжується, якщо ви пам’ятаєте, не півтора року, а довше, і саме те населення вже за ці роки втомилось від військових. Є нормальні військові, а є погані. Частина негативу через тих військових, які п’яні починають щось доводити, влаштовують ДТП і так далі. Не всі військові - браві хлопці, наші теж роблять погані речі. Мене засмучувало те, що я приїхав сюди робити хороші справи, але бачу погане ставлення до себе”.
Богдан зазначає, що крім такого є і досить приємні моменти. Він завів багато хороших знайомств. Сумські хлопці, які приїздили з волонтерською місією, познайомили його з головним лікарем Краматорську.
“Для мене як для медика була дуже важлива комунікація з місцевими лікарнями. Він є головним лікарем у всіх трьох краматорських лікарнях. Я був дуже приємно здивований тим, що на будь-які мої прохання він реагував дуже оперативно. Коли я віз наших трьохсотих хлопців, телефонував до лікарні і за півгодини він організував кращого хірурга, операційну. Дуже відповідальне ставлення. Вразило те, що настільки зайнята людина, з великою завантаженістю, так оперативно і коректно реагує на мої дзвінки, думаю, не тільки мої”.
Найбільшим успіхом за час перебування в гарячій точці Богдан називає відсутність втрат у його підрозділі. Розповідає, що це не тільки він так думає, адже кому не розкаже, всі дивуються. З усіма поставленими задачами справлялись, зальотів у них не бувало.
“Але на жаль хлопці, які відправились туди знову, при виконанні першої ж задачі мають непоправні втрати. Загинув наш побратим - Толік Варвар. Їх накрила арта і Толік загинув, було 4 важких 300х. Вдалось евакуювати, а тіло Толіка забрали лише на 5 день. Цього разу дива з хлопцями не відбулось, там уже зовсім усе інакше. Анатолій Варвар - Герой України”.
“Кожного дня є велика кількість зборів хлопцям. Так, не всього достатньо, але ті, хто втомився від зборів - пішли нах@й”
Богдан каже, що ні для кого не секрет, що більшість у забезпеченні військових лягає на плечі волонтерів. І якщо відповідати на запитання, чи достатньо забезпечує хлопців сама армія, то відповідь очевидна - ні. А чи було всього достатньо - так, навіть із запасом, вони навіть могли годувати місцевих. Щодо грошового питання, то проблем ніколи не було, лише іноді виплати затримували, хлопці в свою чергу відмовлялись їхати, тоді одразу відбувались зарахування.
“Кожного дня є велика кількість зборів хлопцям. Це говорить про те, що не всього достатньо, але ті, хто втомився від зборів - пішли нах@й. Коли ми їхали на бойові, у нас було 11 авто, і лише 2 з них стояли на балансі ЗСУ та були видані нам державою. На них видавалось паливо, а решту нам подарували волонтери або ж придбали за власний кошт. І це лише авто, не кажучи вже про якісний одяг та амуніцію. Єдине, чого було більш-менш - це їжа. Хлопцям на передовій доводиться самим собі забезпечувати комфортні умови служби. На превеликий жаль у багатьох підрозділах хлопці ходять у пікселі ЗСУ та у виданих їм берцях, а потім помирають від пневмонії через змоклі ноги. В нашому підрозділі все було чудово, бо ми маємо багато друзів та волонтерів, вони забезпечили нас якісним взуттям, речами, але 80% всього оснащення здобувалось своїми силами. Як боротись з корупцією в армії, питання з розряду “коли перемога”.
Щодо моральної складової у його підрозділі - все чудово, як каже чоловік “на високому рівні”. Коли повернулись з Донбасу, то тільки піднявся бойових дух. Але без нюансів, звісно, не обходиться.
“На наш моральний дух впливають яйця по 17 грншт, воєнкоми і командири деякі. Убиває, коли спостерігаєш акти несправедливості, мародерство, розкрадання. Коли командири не виконують обіцянки. Мінкульт цей, я не спорю, що це потрібно та важливо, але зараз недоцільно, треба розставити пріоритети. Також деколи перед виїздом, ти можеш подумати про доньку, яку не бачив і можеш не побачити, тобто “накручуєш” себе, але і цьому можна дати раду. Найкращі ліки - позитивно налаштовані побратими, друзі, сім’я”.
Чоловік зізнається, що думки піти з армії у нього були. Причин цьому кілька. Коли у відпустку їздив до сім’ї, дружина знову вмовляла лишитися. Він називає це внутрішнім конфліктом, обуренням і не більше, ніж просто думками.
“На наш моральний дух впливають яйця по 17 грншт, воєнкоми і командири деякі. Убиває, коли спостерігаєш акти несправедливості, мародерство, розкрадання. Коли командири не виконують обіцянки. Мінкульт цей, я не спорю, що це потрібно та важливо, але зараз недоцільно, треба розставити пріоритети. Також деколи перед виїздом, ти можеш подумати про доньку, яку не бачив і можеш не побачити, тобто “накручуєш” себе, але і цьому можна дати раду. Найкращі ліки - позитивно налаштовані побратими, друзі, сім’я”.
Після перемоги чоловік першим ділом поїде до доньки. Назавжди лишатися за кордоном він не планує, хоче жити в Україні. Каже, що коли росіяни капітулюють, буде радіти перемозі, “плювати і ловити”, а вже потім, можливо, нап’ється і поплаче. Завершив Богдан побажанням не лише для сум’ян, а й для всіх українців.
“Я бажаю усім українцям миру, душевного спокою, щоб усі могли повернутись до нормального життя. Але паралельно бажаю, аби вони отямилися і все ж побачили, що відбувається навколо, адже перемогу треба наближати всім разом, а не деякій частині населення”.
Ліза Хорошева, MistoSumy.com
