Повномасштабна війна змусила багато родин шукати прихистку подалі від небезпеки. Та випробування кілометрами можуть пройти геть не всі: часто туга за Батьківщиною та сумніви у своєму виборі лягають тягарем на серце. Саме такі випробування пройшла Олена Щедренкова, яка разом з дітьми поїхала до Німеччини, проте через рік повернулася до Сум.
Які переваги життя в соціально орієнтованій країні вона побачила та які труднощі змушують українських біженців повертатися додому? Чого вона навчилася у німців, в чому українці попереду, а також про різницю між європейською та українською освітою, медициною й світоглядом журналісти MISTOSUMY.com дізнались в розмові з нею.
Чому саме Німеччина
– На початку повномасштабного вторгнення ми вирішили відправити дітей у безпечне місце. Доньці було вже двадцять, сину – тринадцять, разом з іншими членами однієї з церков вони поїхали на Захід в пошуках притулку. Сама я залишилася у Сумах, бо від моєї волонтерської допомоги залежало життя багатьох людей.
Країну ми не вибирали, так сталося, що саме в Німеччині знайшлися люди, готові надати допомогу та взяти родину з дітьми. 1 квітня моїх дітей вже зустріла сімейна пара німців. Я приїхала до них у маленьке німецьке селище лише в серпні, коли завершила усі важливі справи.
Німецька бюрократія
– Німецька родина нас дуже підтримувала, багато німців щасливі допомагати комусь та бачать в цьому своє призначення. Місцева церква кожні два тижні організовувала для біженців, переселенців та мігрантів зустрічі: чай, творчі вечори та спілкування.
Проте мені було важко усвідомити своє місце в цій країні. Незнайома мова, зовсім чужий менталітет, незрозумілі правила та незнання законів, довга та занадто складна система оформлення документів, банківських карток, паперова бюрократія – це дивувало та виснажувало. Ми звикли в Україні отримувати такі послуги дуже швидко. Важко було усім, деякі з моїх друзів, серед яких є досвідчені психологи, змінили декілька країн, намагаючись знайти місце в Європі й врешті повернулися у Суми.
Найлегше бюрократичні проблеми вирішувались для пенсіонерів, тому багато з них досі перебувають в Європі. Житло, продуктова допомога і грошова цього вистачає, щоб нормально почуватися, і навіть на короткі поїздки Німеччиною та Європою. Можливість пересування за кордони земель, в яких українців прописували, дуже обмежені німецькими законами для переселенців, але ж українці кмітливі, то їх це не зупиняє (сміється).
Досвід мандрів жителя німецького села спотворює хіба що транспортна система Німеччини: з села до райцентру – 100 км, добиралися ми три години з трьома пересадками. Дороги німці ремонтують ретельно, але дуже довго, деякі роками.
Прюм – найближче до нас місто за 14 км, де навчався син, і ми туди їздили в магазини, бо в нашому селі - жодного. Хіба що раз на тиждень привозили хліб, тоді дзеленчала якась шарманка, що сповіщала про приїзд продавця хлібних виробів.
Потяги в Європі сучасні, чисті, з великими туалетними кімнатами. Але можуть скасувати рейс, буває що й останній, крім того, можливі запізнення навіть на 20 хвилин, тому можна не встигнути на наступний потяг.
Житло і допомога в Німеччині
– Німецькі міста, на мій погляд, зовнішнє схожі одне на одне.
З житлом у Німеччині для кожного окремого українця складається по-різному. Хтось одразу потрапляв у охайні просторі квартири, навіть з меблями. А хтось ділив простір з іншими мешканцями та сам шукав меблі. Інші довго жили в таборах для біженців в очікуванні житлових пропозицій без особистого простору взагалі. Але наполегливі з часом знаходили досить гарне житло, у таких ми допомагали одне одному.
Соціальну підтримку ми відчували постійно. Грошових виплат вистачало, іноді впритик, якщо з’являлися нагальні потреби. Хтось зі знайомих навіть заощаджував і висилав гроші додому чи витрачав на маленькі мандрівки. Крім грошової допомоги раз на два тижні можна було отримувати продуктову, яка за певних умов майже повністю забезпечувала потреби.
За кілька місяців ми розібралися в багатьох питаннях, проте обом дітям хотілося додому. Я особисто вже через пару місяців врівноважилась, намагалася знаходити цікаве і корисне навколо себе, проте мені також не вистачало відчуття родини, дому, живих зустрічей з однодумцями, розмов і розвитку. Крім того, я бачила, як руйнуються українські родини, яких розділили кордони.
Ставлення до біженців і освіта
– Німці старшого покоління дуже гостинні, чуйні та уважні до українців. Можливо, почуття вини за жахливі помилки батьків і дідів навчили їх бачити страждання і подавати руку допомоги усім, хто її просить. Практично кожний дорослий німець бере участь в якихось соціальних проєктах, волонтерить.
Проте їхні онуки вже інші. Звісно, як і всюди, виховання залежить від багатьох факторів.. Мого сина записали у звичайну школу (ralschule) у найближчому місті Прюм за 14 км від селища, то він відчув увесь спектр булінгу, який у простих школах є досить поширеним явищем. Місцеві хулігани поводилися як хулігани всього світу, а вчителі не звертали уваги на проблеми українських учнів. Хоча наші знайомі в іншій школі, гімназійного рівня, отримали максимум допомоги та співчуття завдяки позиції директора.
Наскільки я зрозуміла, саме рівень школи визначає в Німеччині подальшу долю учнів і їхні соціальні навички. Викинуті у вікно особисті навчальні речі, підніжки та усілякі переслідування, крадіжка грошей – це шокувало сина та стало причиною моїх розмов з адміністрацією школи та об’єднувало з батьками інших українських учнів.
Проте, коли німці підростають, вони намагаються триматися правил, громади та допомагають одне одному.
Випускники простих шкіл прогнозовано йдуть в робітничі професії – будівельники, офіціанти, швачки, працівниками супермаркетів - в Німеччині поважають кожну людину, яка працює та робить внесок в розвиток країни та сплачує податки.
Щоб стати вчителем або лікарем, краще обирати гімназію, там і склад вчителів добирають ретельніше, навчання якісніше, й правила поведінки здоровіші.
Серед німецьких підлітків вирізняються діти німецьких російськомовних громадян, мажори, які поводяться дуже вимогливо.
Загалом, школи охайні, поруч великі сучасні спортивні майданчики. Обіди діти мали брати з собою, перерви зовсім маленькі, окрім великої 40-хвилинної. Телефони заборонені та здаються в спеціальні шафи. Час від часу проводилися спільні свята з домашньою випічкою, солодощами. Батьківські збори були двічі на рік, проте потрапити до директора терміново майже неможливо – треба писати заяву та чекати на запрошення, в нашій школі я очікувала 2-4 тижні. На канікулах пропонували різні екскурсії.
Тож, школа – це середовище, яке навчало швидко пристосовуватися до нових умов, витримці та вмінню захищати себе й свої права.
За 10 місяців син так і не навчився говорити німецькою, крім загальноприйнятих побутових фраз, бо не зміг уявити своє подальше життя в Німеччині. Він відвідував німецьку школу, що є обов’язком переселенців, проте продовжував вчитися в українській онлайн-школі.
Зараз сину п’ятнадцять і він згадує життя в Німеччині без образ, але й без ностальгії.
Донька – студентка київської академії мистецтв, майбутня дизайнерка-ілюстратор – базову мову опанувала швидко, проте навчатися у німецькому виші відмовилася. Поспілкувавшись з німецькими дизайнерами, вона засумувала від їх консерватизму. Тож продовжувала навчатися онлайн у київському виші: там і цікавіше, і українські викладачі їй бачаться прогресивнішими.
Мене незнання німецької мови ставило в ступор, я важко переживала мовний бар’єр. Щодо англійської – німці володіють нею приблизно так само, як українці, хтось знає, хтось ні. Але тих, хто говорить англійською сприймають значно краще, ніби признаючи європейцем. Тож ми винесли гарний урок: мови треба вчити.
Робота чи підробіток
– Для того, аби працювати, потрібне знання німецької. Хто хотів, той знаходив можливість її вчити, бо крім офіційних, були й волонтерські курси.
Зазвичай, роботу пропонували з невеликою оплатою. Дехто працював на декількох роботах, здебільшого – на заводі, продавцем, прибиральником. Чоловіки могли знайти більш оплачувану роботу – далекобійником, водієм, на будівниці та ремонтах.
Я вирішила пропонувати те, що вміла – послуги грумера. Рівень наших фахівців значно вище місцевих, у маленьких містечках це стосується будь-яких послуг. Проте Німеччина правова країна і сплата податків – майже честь для них. Тому такий підробіток для мене міг бути лише хобі та для задоволення. Однак, деякі мої колеги й досі живуть і працюють грумерами в Німеччині офіційно, і навіть відкривають власні салони. А хтось далі ризикує штрафом у 20 тисяч євро за роботу без дозволу.
Той невеликий досвід грумера показав і німцям, і мені самій, якими гарними фахівцями ми є, який подив і захоплення викликають професійні вміння й вимоги українців до самих себе. Так само можна сказати про багатьох українців, які брались за роботу в Німеччині.
Німецькі традиції та звички
– Німці дуже шанують свій відпочинок, тому більшість магазинів ввечері й у вихідні закриті. Податки для німців - святе, тому сплачують їх ретельно, хоча, звісно, шукають легальні способи зменшення.
Німці працьовиті, люблять домашню роботу, з задоволенням пораються у своїх двориках і садках. Стіни всередині житла, кафе та лікарень. прикрашають артоб'єкти, дворики й сади також намагаються зробити оригінальними. Моя донька створила величезну картину на прохання німецької родини, і вона тепер висить в їхній залі.
Німкеня, господиня дому, де ми жили, дуже смачно готує, експериментує з рецептами, слідкують за користю їжі, цукор не їдять, а борошно часто мелють з зерен вдома у кухонному млині-комбайні. Проте, бульйон готують з сухих кубиків (сміється).
Кар’єра для німця – це більше про статус, зв’язки та спосіб бути корисним людям, бо у фінансовому плані отримати кращу посаду не завжди означає пропорційно збільшити матеріальну вигоду: чим більша зарплата, тим вищі податки.
Німці законослухняні, людяні, раціональні, далекі від психології й езотерики.
Старші німці мають гарний вигляд, доволі активні та життєрадісні.
Характер, спокій, неквапність і свобода вибору німців пояснюються також їх соціальними гарантіями – у них немає причин переживати за майбутнє, бо навіть німецькі безхатьки, які отримують соціальну допомогу виглядають у своїй більшості пристойно. Крім того, німці – дуже творчі люди, ще й не дуже самокритичні, без зашореності: малюють, люблять майстер-класи, щось виробляють і впевнені у своїй унікальності продають, виставляють у галереях свої роботи. У німців більше свободи й впевненості у собі порівняно з нами.
Німецька медицина
– На мій погляд, гарна, з німецьких мегаполісів світом розходиться багато нових практик, як то “нова німецька медицина”, коли причину недуги шукають не в тілі, а в голові. Проте в глибинці лікують старими методами, переважно пігулками, але не намагаються “заліковувати” пацієнта до повного одужання, без потреби в лікарні не триматимуть – зроблять десяток аналізів, поміряють тиск, і як нічого не знайдуть, відправлять додому. “Випийте водички” – ця лікарська порада вже стала анекдотом українських мігрантів в Німеччині
До терапевта можна потрапити в загальній черзі як у нас, а от знайти російськомовного вузького фахівця непросто.
Чому повертаються і залишаються
Війна наздоганяє біженців, незалежно від країни чи частини світу, куди вони намагаються сховатися. І чим довше втікачі живуть за кордоном, тим більшими стають їхні страхи. Одних мучає почуття провини за те що вони перебувають у безпеці, й це змушує їх страждати або повертатися додому. Іншим здається, що на кожному кроці в Україні їх чекатиме смертельна небезпека, що тієї країни й того життя вже немає і повертатися немає куди. Цей стан називається синдром біженця, він має певні симптоми та наслідки, це потрібно розуміти тим, хто виїжджає за кордон і тим, хто засуджує поведінку українських біженців (ред.).
– Перетинаючи кордон України на шляху додому, я мимоволі порівнювала наші низенькі будиночки з високими німецькими. І думала, чому ми не прагнемо висоти й простору, чому ми часто кажемо собі “достатньо” і “хай буде”.
Проте, всупереч усьому, мені хотілося зануритися у наше середовище, менталітет, такий недосконалий, проте рідний, і говорити, говорити з людьми, які, можливо думають інакше ніж ти, але все одно близькі тобі й зрозумілі.
Шукати кращого життя в Європі нашу родину зараз не тягне. Проте я бачу, що люди, які там вже протримались два роки, звикають і пристосовуються. Хтось знаходить роботу і навіть перестає навідуватись в Україну, комусь просто нема куди приїздити, бо втратили все, такі вже вважають Німеччину своїм домом.
Знаю молодь, яка залишилась, вчиться у німецьких вишах, щоб отримати європейський диплом, час іде, чи повернуться вони в Україну, хто зна. Німеччина заохочує нашу молодь вчитися і залишатися там, бо наші діти талановиті й наші біженці культурно близькі до німців.
Головне, що я винесла від німців, це їхнє відчуття спільноти, готовність допомагати одне одному. У німців, наприклад, є склади вживаних речей, де можна взяти задарма чи купити задешево меблі та інші речі. Чому у нас такого нема? Багато б людей з задоволенням відвезла туди зайве і хай беруть ті, кому потрібно, переселенці, наприклад, це такі ж самі біженці, якими ми були в Європі.
Я повернулася і готова ділитися з ветеранами та членами родин військових своїми знаннями, наприклад навчити когось професії грумера чи провести зустрічі з ментального здоров’я.
Нам, українцям потрібно гуртуватися в спільноти, підтримувати та допомагати одне одному, ставати кращими.
Анна Крамар для MISTOSUMY.com
