Лише три столики, зате десятки історій на полотнах. У самому серці Сум підприємець Дмитро Горда відкрив кав’ярню-галерею — простір, де картини живуть поруч із запахом свіжозмеленої кави. Він називає свій проєкт експериментом і мріє виховати любов до прекрасного у буденному.
Про сміливість зробити своє, про тих, хто малює «в тиші», і про плани перетворити заклад на туристичну точку — спілкувалися журналісти MISTOSUMY.
«Хочу створити простір, де між художником і глядачем буде діалог»
— Перш за все, як вам спала на думку ідея створити саме такий заклад?
— Я хотів, щоб кожен творець міг показати себе. Творчість є в кожному — це не якась елітна прерогатива. Хтось "розповідає" про себе через полотна, а хтось — через дописи в соцмережах. Емодзі, фільтри, колажі — це теж форма самовираження.
Якщо говорити про живопис, то художники — дуже сміливі люди. Вони починають буквально з білого полотна й закінчують витвором мистецтва. І таких, хто малює лише для себе, не виставляючись, — набагато більше, ніж здається. Але мистецтво потребує глядача. Воно має промовляти до людей, викликати емоції, змушувати думати. Кожен мазок — це відбиток унікальної душі. Я пройшов цей шлях сам: від того, хто малює вдома, до перших виставок. І знаю, як це важливо — мати простір, де тебе можуть побачити.
— Ви натхненно говорите про вплив мистецтва. Чому це для вас так важливо?
— Насправді, художник може цього не підозрювати, але його картини дійсно можуть впливати на народ. Будь-який витвір мистецтва може викликати розмови, емоції, думки. Тому я і хочу створити той простір, де «діалог» між художником та глядачем буде можливий.
І таких сміливців, які малюють для себе, без глядачів і визнання, — набагато більше, ніж здається. Але їхні картини «збирають пил» вдома. Однак мистецтво, як і будь-яка форма самовираження, потребує глядача. Воно має промовляти до людей, викликати емоції, змушувати замислитися. Адже творчість — це багатогранна субстанція, де кожен бачить світ по-своєму, де кожен мазок пензля — це відбиток унікальної душі. І я, художник-самоучка, який пройшов шлях від малювання для себе до перших виставок, знаю, що таких, як я, — безліч. Людей, які творять у тиші, чиї роботи заслуговують на те, щоб їх побачили.
«У нас лише три столики. Це експеримент»
— З чого взагалі з’явився задум поєднати кав’ярню і галерею?
— Спочатку це було просто орендоване приміщення — вже чотири роки, як я сплачую за нього. Перші три роки навіть не мав змоги зробити ремонт: були переїзди, життєві зміни. Але завжди тримав це місце. І от під час заходу «Ніч музеїв» використав його для показу своїх картин. Це стало поворотним моментом. Я раптом побачив: це не просто кав’ярня — це може бути галерея.
— Ви вирішили зробити з цього не просто заклад харчування?
— Саме так. Моє розуміння кавового бізнесу набагато глибше, ніж арт-ринку. Але фінансова сторона — важлива. Оренда, зарплати, витрати — усе потребує стабільності. І тут якраз народилася ідея: зробити кав’ярню-галерею. Відкриту, камерну, де мистецтво — не декорація, а головна подія.
— Чому вирішили не ставити більше столиків? Це ж ваш заробіток.
— Я не хочу, щоб це був просто заклад з картинами на стінах. Мені важливо зберегти атмосферу — інтимну, особливу. Якщо поставити багато столів, люди не зможуть роздивлятися роботи. Хтось буде заважати іншим, зникне простір, зникне сенс. Тому я залишив тільки три місця. Це свідоме рішення. Я взагалі називаю це експериментом: чи можливо поступово привчити людей до мистецтва?
Фото Наталії Біловол
Без рамок і дипломів
— Ваша ідея дуже відрізняється від звичайної бізнес-моделі. Чому?
— Тому що я не хочу бути ще однією кав’ярнею з шаблонним підходом. Мені цікавіша інша цінність — культурна. «Погріб», який ми робили раніше, не приніс фінансового успіху, але став прикладом, що культурний експеримент може бути важливим сам по собі.
Коли мистецтво стає лише бізнесом, воно втрачає емоцію. А вона — найцінніше.
— Як ви обираєте художників для виставок?
— У мене немає жорсткого відбору. Я відкритий до всіх, хто хоче, щоб їх побачили. Вже виставлялись і підприємці, і вчителі, і психологи — ті, хто малює для себе. Щомісяця — нова виставка, нові імена, нові історії.
Ось наступна виставка: психолог, двоє підприємців — усі без мистецьких дипломів, але з шаленою потребою творити. Я вже готую одинадцяту виставку — і бачу, як це розвивається. Це справжнє об’єднання людей через творчість.
Культура народжується навіть під звуки сирен
— Відкриватися у такий складний час — непросте рішення. Чи не було страху?
— Звісно, війна додає невизначеності. Але коли маєш ідею, яку довго виношував — приходить момент, коли хочеш діяти. Я розумів, що може не вийти. Але вирішив: краще спробувати, ніж потім шкодувати, що не зробив.
— Як гадаєте, чи спрацює ваша ідея — через каву привчати людей до мистецтва?
— Кожен другий сьогодні п’є каву щодня. Люди заходять до кав’ярні, не замислюючись. А навколо — картини, кольори, історії. Це діє. Хтось зупиняється, щось відчуває, задумується. Іноді цього достатньо, щоб народилося натхнення.
Мистецтво — це спосіб пережити травму, осмислити досвід. А війна — велике потрясіння. І митцям сьогодні потрібні простори, де вони можуть бути почутими.
— Маєте ідеї, як розвивати простір далі?
— Так. По-перше, мрію зробити з цього місця туристичний осередок. Не просто кав’ярня, а ще й сувенірна крамничка з унікальними речами, які відображають дух Сумщини.
По-друге — хочу додати кухню та алкогольну карту. Щоб люди могли залишатися довше, розслаблятися, спілкуватися, насолоджуватись мистецтвом і не поспішати.
