Три роки повномасштабної війни докорінно змінили повсякденне життя українців. У Сумах, де повітряні тривоги звучать регулярно, мешканці змушені адаптуватися до нової реальності. З часом сирени стали частиною щоденного ритму — хтось навчився реагувати швидко, хтось став сприймати їх із меншою тривогою, а дехто й далі переживає кожну як вперше.
Журналісти MistoSumy поспілкувались із містянами та підійшли до них із такими питаннями:
— Як ви переживаєте тривалі повітряні тривоги?
— Що ви зазвичай робите під час повітряної тривоги? Спускаєтесь в укриття чи залишаєтесь вдома?
— Чи змінилося ваше ставлення до сирен із часом?
— Як тривоги впливають на ваш настрій, сон, роботу чи побут?
— Звісно, що з обережністю, бо ситуація така, що може бути приліт у будь-яку точку міста, й потрібно мати це на увазі. Але все ж зазвичай ми залишаємось удома й не йдемо в укриття. Іноді навіть страшно туди бігти. Якщо все ж буде дуже небезпечно, то ми разом із сім’єю йдемо в укриття. За три роки війни вже звикли, але більше — до постійного стресу, ніж до повітряних тривог. Тому ми менше зважаємо на пригнічений настрій. Внутрішній страх усе ж присутній.
— Як тільки чую цю сирену - починаються нерви. Дуже важко з цією війною. Але, чесно кажучи, залишаюсь вдома або йду сидіти на лавку. Ставлення до війни як зараз, так і на початку не змінилось. Страшно і тоді, і зараз. Повітряна тривога впливає не тільки на роботу чи настрій, а коли навіть я просто сиджу на лавці. Навіть від постійних новин про війну серце просто розривається. До початку вторгнення моя вага була утричі більша. Зараз на цих нервах дуже схудла. Тому ми чекаємо скорішого завершення і перемоги.
— На повітряні тривоги ми вже не звертаємо уваги. Єдине — коли йдеш у «Мануфактуру», а вона зачинена, тоді звертаємо увагу. І вдень, і вночі залишаємося вдома, не йдемо в укриття. Чесно кажучи, ми навіть не знаємо, де найближче укриття. Або якщо й знаємо, то більшість із них зачинені. За три роки війни повітряні тривоги ми вже сприймаємо як повсякденну рутину. Тому це ніяк не впливає на нашу роботу або настрій. Якщо йдуть масовані атаки — тоді страшно, а просто сирени — ні.
Анастасія Павлова, економістка, відмовилась фотографуватись:
— Я зазвичай залишаюсь вдома під час тривалих повітряних тривог. Якщо є можливість — спускаюсь у більш безпечне місце або у ванну кімнату, де немає вікон. Але, правду кажучи, не завжди виходить це робити систематично, особливо коли тривога триває годинами чи повторюється кілька разів на добу. На початку повномасштабного вторгнення я сприймала кожну тривогу як серйозну загрозу, було багато страху і тривоги, іноді навіть паніка. Зараз емоції трохи притупилися — прийшло певне звикання. Тривоги, безумовно, впливають на мій настрій, сон і побут. Найгірше — це нічні тривоги, бо після них важко повернутись до сну. Водночас розумію, що маю триматися, бо життя триває — навіть попри війну.
Світлана Резнікова, домогосподарка, відмовилась фотографуватись:
— Рівень нервів з цими тривогами дійшов до того, що ми не можемо спокійно спати, якщо на вулиці дуже тихо або немає сирени. Психологічно дуже тяжко. За себе вже не думаємо, а за дітей. У мене маленькі діти, як тільки вони чують, що щось летить ховаються під ковдру та закривають вуха, щоб хоч якось відчувати безпеку. Під час повітряною тривоги залишаємось вдома. У нашому місті це потрібно просто жити у тому укритті. Як тільки починається тривога я постійно у напрузі, тому що не знаєш, куди прилетить. Безпечного місця у нас зараз немає. Але ми надіємось на краще і , що скоро це закінчиться.
Анастасія Гомон, медикиня, відмовилась фотографуватись:
— Звісно, що ці тривоги дуже виснажили нас за три роки війни — як фізично, так і морально. Постійна напруга, очікування сирени, перерваний сон, тривожність — усе це накопичується і впливає на здоров’я. Спускаюся в укриття лише тоді, коли працюю в лікарні, бо там відчуття небезпеки сильніше. Зараз уже, можна сказати, звикли до всього цього — сирени стали частиною повсякденного життя. Якщо згадати перші місяці повномасштабної війни, то було по-справжньому страшно. Ми майже не виходили з укриттів, там проводили дні й ночі, слухали вибухи, тримали зв’язок з близькими. Тоді ще був шок, нерозуміння, що робити далі. Зараз уже все відбувається на автоматі.
