«Я завжди розумів, що прагну саме рятувати людей», – розповідає Дмитро Шевченко, 31-річний рятувальник аварійно-рятувальної частини. Він пішов працювати за покликом серця за три місяці до повномасштабного вторгнення. Сьогодні разом з командою Дмитро виїжджає на місця ворожих влучань та бореться за кожне життя. Про перші дні повномасштабної війни, роботу під загрозою повторних атак, втрати, які неможливо забути, та силу людської підтримки - читайте у нашому інтервʼю.
Ця розповідь містить чутливий контент і може емоційно вразити. У тексті йдеться про людські втрати. Будьте уважні до свого стану під час читання.
Дмитро Шевченко виріс у родині рятувальника - його батько понад 30 років працював у цій сфері. Продовжити справу батька було його свідомим рішенням, хоча до служби він встиг попрацювати на різних роботах. До лав аварійно-рятувальних частин Дмитро приєднався ще до початку повномасштабного вторгнення. Нині він працює у Сумах та по області, проте більшість викликів – саме в місті.
Фото з архіву рятувальника
Робота під прицілом: як змінилося життя рятувальників після 24 лютого
- Як змінилася Ваша робота після 24 лютого 2022 року?
- Повномасштабне вторгнення кардинально змінило характер роботи. Якщо раніше це були типові виклики, як-от ДТП чи відкривання дверей, то тепер вони перетворилися на ліквідацію наслідків обстрілів, розбирання завалів та реагування на вибухи, що супроводжуються загрозами повторних прильотів. Раніше причини та наслідки подій були зрозумілими, але зараз це стосується ракет, шахедів та інших загроз.
- Яким був Ваш перший виїзд після початку повномасштабного вторгнення? Що запам’яталося найбільше?
- Це був перший приліт в Роменському районі, куди влучило чотири ракети. Тоді ми вперше зіштовхнулися з реально великим обсягом роботи. Потрібно було знаходити живих людей та рятувати їх. І знаєте, коли вперше отак рятуєш людину з-під завалів – це як камінь з душі, бо бачиш, що вона жива, що ти встиг. Бувало таке, що знаходили вже не живих і тоді важкість та поверталася, бо бачимо ми дійсно багато чого. Була ситуація, коли знаходили лише загиблих, а потім почули чоловічий голос з-під плит. Одразу полізли рятувати чоловіка, схопили його за руку, а він, перше, що промовив було: «Дайте цигарку».
- Стан афекту дуже впливає на людей, бо у момент стресу та надзвичайних ситуацій ти не думаєш, а робиш. Ми, рятувальники, розуміємо, що повинні швидко допомогти та врятувати, бо аварійні конструнції можуть обвалитися у будь-яку секунду.
- Чи доводилося Вам працювати під повторними обстрілами? Як Ви дієте в таких ситуаціях?
- Звичайно, були такі ситуації неодноразово. Наші дії на місці ліквідації завжди йдуть до однієї мети – безпеки. Постійні повторні вибухи та прильоти загрожують життю, тому, прибувши на певну локацію, ми в першу чергу оцінюємо умови роботи та наявність укриттів. Якщо це загроза ракет чи КАБів, час на реакцію обмежений – близько 10-20 секунд. Ситуація завжди контролюється та моніториться локаційно: чи є небезпека, чи немає. У разі загрози нас негайно попереджають, ми відходимо в укриття і чекаємо, поки небезпека мине, після чого продовжуємо роботу. На жаль, трапляються випадки, коли локаційно неможливо побачити небезпеку, як-от з артилерією. Проте, ми завжди намагаємося діяти максимально обережно, адже безпека понад усе.
- Буває, що ми приїжджаємо на місце, де є постраждалі, і нам відомо, що під завалами ще хтось залишився і у цей же момент з'являється інформація про повторний обстріл. У таких критичних випадках ми орієнтуємося по ситуації. Якщо є живі люди під завалами – докладаємо усіх зусиль, щоб врятувати їх якомога швидше.
Фото з архіву рятувальника
Коли жертви — діти: найважчі виїзди рятувальників
- Можете пригадати, як відбувалася ваша робота після ракетного удару в центрі Сум 13 квітня?
– Спочатку ми почули перший приліт, потім другий. І вже тоді зрозуміли, що це Суми, бо було дуже гучно. Пам’ятаю, як ми їхали на місце, слухали, що передавали по рації. Чесно, я сподівався почути якомога менше постраждалих. Спочатку передали: «Двоє», потім – «Троє, четверо». А коли приїхали, побачили, що людей набагато більше.
У перші хвилини, коли прибули, панувала надзвичайна напруга. Горіли машини, всюди пил, багато постраждалих потребували допомоги. До того ж постійно надходила інформація про загрозу повторних обстрілів – майже кожні 25 хвилин доводилося переривати роботу й ховатися в укриття. Лише ближче до обіду ситуація трохи стабілізувалась, і ми змогли продовжити.
Попри все, пожежники гасили вогонь, а ми ходили по квартирах, перевіряли завали. У деяких оселях двері були заблоковані ударною хвилею – ми відкривали їх і допомагали людям вибратися. Навіть там, де не було точних даних про постраждалих, доводилося вручну розбирати завали, бо знали: це був тротуар, і там могли бути люди.
Приїхавши на місце, одразу усвідомлюєш масштаб трагедії – жертв було дійсно дуже багато, адже це була саме та частина, де люди йдуть на роботу або гуляють з дітьми. Особливо – враховуючи, що це була вербна неділя, коли багато хто повертався з церкви. У такому морально складному становищі важко зосередитися на роботі. Тут треба думати в першу чергу, кому ти зараз можеш допомогти. Ми бігали з турнікетами напоготові, запитували у медиків, спілкувалися з людьми, підбігали, щоб допомогти.
Найбільше закарбувалася в пам’яті одна картина. Мама обійняла, притиснувши до себе хлопчика, йому було десь 12–14 років. І вони вже були неживі. Та біда не відпускала до останніх хвилин. З того дня найбільше хотілося, щоб це все зупинилося.
- Також важко згадується і прильот 3 червня. Окупанти знову вдарили по центру Сум — там, де розташовані навчальні заклади, кінотеатри, де зранку люди їдуть на роботу чи навчання або просто гуляють до дитячого парку.
Це все, звісно, боляче і важко. Наші хлопці, які щойно завершили зміну, почувши вибух, одразу вирушили на місце — залишивши всі свої справи, щоб допомогти.Це не просто професійна робота, це справжній поклик життя.
- Коли навколо — десятки жертв, як вдається зосередитися і просто робити свою роботу?
-– Звичайно, це важко. І не стільки фізично, скільки емоційно. Особливо, коли бачиш наслідки — загиблих, поранених, зруйновані будинки. З часом до цього ніби звикаєш зовні, але всередині щоразу важко.Але найважче було та буде завжди, і це найважче для кожної групи, коли від дій країни агресора страждають маленькі діти.
Фото з архіву рятувальника
- Чи вдавалося Вам психологічно якось підтримувати постраждалих у таких ситуаціях?
- Ми завжди допомагаємо, якщо маємо вільну хвилину, однак спеціалізовано цим займаються наші психологи. Загалом, довіра до рятувальників досить висока. Люди вірять нам і довіряють, адже бачать, що ми завжди готові прийти на допомогу. Тому кожен рятувальник або вогнеборець, якщо є потреба, намагається підтримати, хоча б одним словом. Навіть одне таке слово, сказане вчасно, може стати великою підтримкою, особливо для тих, хто звертається до нас.
«Навіть коли сил зовсім немає, розумієш: опустити руки чи здатися – не варіант»
- Скільки важить Ваше екіпірування, з яким Ви виїжджаєте на виклики? Як це — працювати в ньому годинами?
- Чесно, ніколи так і не рахував, але знаю, що багато. Якщо ліквідовуємо воєнні злочини, то це йде спеціальний захисний костюм («бойовка»), чоботи та каска важать близько десяти кілограмів. Далі обов’язково бронежилет – 12 кілограмів десь, обладнання на ремені, яке також важить не мало. Загалом, на нас постійно понад 20 кілограмів. А якщо доводиться працювати в непридатному для дихання середовищі, то до цього додається ще апарат дихання вагою 15 кілограмів, плюс маска. У випадку сильного задимлення загальна вага спорядження може сягати до 40 кілограмів.
- Цю вагу доводиться нести, виконуючи роботу дуже швидко. Особливо важко, коли потрібно бігти на четвертий поверх при задимленні, адже ліфтами рятувальники ніколи не користуються – це заборонено. Поки дістаєшся, вже відчуваєш важкість і думаєш про ефективність кожного руху. Після таких виїздів, знявши з себе майже 40 кілограмів спорядження, відчуваєш значне полегшення, ніби «літаєш». Проте бувають випадки, коли в цьому спорядженні доводиться працювати годинами, але тоді вже емоції не відчуваються. Це вже потім, коли знаєш, що вся робота зроблена, що все добре, можна трохи розслабитись. Ти можеш працювати, працювати, працювати, а потім на секундочку спертися на щось – і все, ти відключаєшся. Але тоді одразу прокидаєшся.
Фото з архіву рятувальника
- Чи був хтось із врятованих, хто згодом намагався з вами зв’язатися або подякувати? Ви пам’ятаєте ці моменти?
- Особисто зі мною – ні, не було. Але були такі випадки, звичайно, і їх багато. Особливо, коли після кількох днів роботи на місці влучення ти знаходиш того ж домашнього улюбленця і господар зі сльозами на очах дякує тобі за усе. Також дуже приємно, коли після роботи з ліквідацією наслідків, ми приїжджаємо на саме місце прильоту просто допомагати людям – чи то крити дахи, чи допомагати забивати вікна. І ось коли все це доробили, вони просто кажуть: «Дякуємо вам за вашу роботу, просто дякуємо». І це неабияк приємно та цінно, бо розумієш, що допоміг.
- Що Вам допомагає впоратися зі стресом після складних виїздів?
- Насправді, по-різному. Раніше любив поїхати на рибалку, але останнім часом бажання зовсім немає. Адже раніше це хобі для мене було можливістю поїхати у віддалене місце, відволіктися. Зараз ідеально відволіктися не виходить ніяк. Іноді хочеться просто бути в тиші. Взяти велосипед, навушники і тихенько поїхати. Але проїжджаєш один-два кілометри й розумієш, що далеко не від'їдеш, бо можуть зателефонувати.
- Нас ще часто запитують, як ми спілкуємося після виснажливих виїздів, чи обговорюємо деталі роботи. Це залежить від ситуації: іноді після важкої ліквідації просто немає сил говорити. Проте зазвичай ми аналізуємо нашу роботу між собою, що допомагає нам постійно вдосконалюватися. Робота рятувальника – це завжди бути на зв’язку. У нас немає такого поняття, як вихідний. За один дзвінок «вихідний» може стати робочим, не дивлячись котра година: день, ранок чи ніч. І це наша реальність, наша норма.
- Чи були дні, коли здавалося: це понад сили? Якщо так — що допомогло зібратися?
- Як казав мій колега: «Треба працювати на характер». Навіть коли сил зовсім немає, розумієш: опустити руки чи здатися – не варіант. Адже якщо це стосується рятування людського життя, вибору просто немає – треба діяти. Це не просто героїзм, це найважливіше, що є – життя людини. Як кажуть, рятувальником народжуються, це справжнє покликання серця.
- Ви розповідаєте родині якісь деталі роботи?
- Я ділюся з ними лише позитивним аспектом робочого життя, так би мовити. Можу з хлопцями поговорити про щось таке, але негатив у родину забороняю собі нести.
«У день перемоги я просто сяду і почну дякувати усім, хто відвоював нашу державу»
- Хто Вас підтримує, коли найважче?
- Команда рятувальників – це не просто колеги, а друга родина і ми дійсно велика підтримка один для одного. Кожному з нас може стати морально важко, у такі моменти проста розмова чи якийсь жарт – може «поставити» людину на ноги.
- Чи був у Вас момент зневіри, коли Ви думали: «Ось заради чого я тут взагалі»?
- Були, звісно, коли я губився у роздумах та вже не знав заради чого я працюю. Можна сказати, що це були особисті переживання.Особливо після деяких виїздів, коли ці думки лише посилювалися. Адже наша робота називається рятуванням. Ми маємо рятувати людей, допомагати.
Фото з архіву рятувальника
- Що для Вас означає бути рятувальником під час війни?
- По можливості рятувати якомога більше людей. Не дати країні агресора забирати життя українців. Бо кожного разу, коли приїжджаємо на виклик та розкопуємо завали, ми хочемо знаходити людей, а не їх тіла. У мене ще якось запитали: «Як ти будеш святкувати день перемоги?» А я розумію, що там ні про які святкування мови та не йде. У день Перемоги я просто сяду і почну дякувати усім, хто відвоював нашу державу.
