У Сумській міській територіальній громаді проживає понад 6,5 тисяч людей з інвалідністю. З них майже тисяча набули інвалідність внаслідок війни.
Але зручний і безпечний простір — це не лише про людей з інвалідністю. Проте вони є найкращими експертами з доступності, бо знають, як це щодня стикатися з бар’єрами.
Безбар’єрність — це не виняток, а основа міського життя. У матеріалі ми дослідили, наскільки Суми готові до того, щоб бути містом для всіх.
Електросамокат, залишений на тротуарі, може бути не просто тимчасовою перешкодою, а справжнім бар’єром для маломобільних людей. І це лише частина проблеми — поганий стан більшості сумських тротуарів зводить нанівець ідею створення безбар’єрного простору.
Місто без тротуарів: досвід життя з білою тростиною
«В мене мабуть найбільше прохання чи зауваження до місцевої влади — це тротуари, стан дворів та бордюри. Бо в Сумах майже немає місць, де можна пройтись і відчути себе людиною», — говорить сумʼянка Галина Безрукова.
Дівчина втратила зір 7 років тому і з того часу розбитий двір біля її будинку став величезним барʼєром. Одразу біля підʼїзду Галини — величезна глибока яма, яка у дощову погоду перетворюється на калюжу. Асфальтного покриття у дворі майже немає — воно інколи нагадує про свою присутність, виглядаючи поміж дрібних та великих ям.
«Я не виходжу на вулицю сама. Мене завжди супроводжують друзі або батьки. До моєї роботи йти пішки хвилин 10, але через жахливий просто стан тротуарів, я витрачаю на дорогу майже годину. Я маю білу тростину (інструмент для самостійного пересування та орієнтування в просторі для людей з порушеннями зору, — ред.) і хочу навчитися з нею ходити. Але я дуже зараз боюся цього, тому що я просто загублюся. І, ну, чесно, не можу себе поки що пересилити. Особливо розуміючи те, що ти вийдеш і одразу потрапиш в халепу. Це складно», — говорить Галина.
Для людей з порушеннями зору, окрім рівних тротуарів, важливо мати орієнтири — це тактильні смуги та бордюри.
«Бордюри потрібні, по яким ти або по лівій частині йдеш, або по правій. Якщо їх не буде, то орієнтування може бути ускладненим. Тому що ти ж не розумієш, як зорієнтуватись»
Галина додає, що у місті відчутно бракує зручних пандусів. Люди з порушеннями зору часто не можуть самостійно потрапити до магазину, аптеки чи іншої установи, якщо туди ведуть лише круті або нерівні сходи. Але не тільки пандус вирішує доступність:
«Знову-таки, я не можу зайти в заклади без супроводжуючих. Візьмемо навіть ті, які мають низькі пороги. Наприклад ТРЦ “Мануфактура”. Там глянцева слизька плитка, на якій можна послизнутися і відсутні будь-які орієнтири. Подякувати ТРЦ “Мануфактура”, а також “Лавина” можна мабуть лише за туалети для людей з інвалідністю. А так для людей з порушеннями зору вони не пристосовані»
Оазиси доступності
У Сумах майже немає місць, де незрячі люди можуть безпечно прогулятися самостійно.
«Якби було більше рівних тротуарів і зрозумілих маршрутів, можна було б просто пройтися й побути наодинці з собою», — говорить Галина Безрукова.
За її словами, серед усього міста лише кілька локацій дають змогу хоча б частково відчути себе в безпечному середовищі. Це парк “Казка” та зона відпочинку біля озера Чеха. Там поступово встановлюють лавки, облаштовують доріжки: ці місця мають потенціал бути дружніми до людей з інвалідністю. Але навіть у цих просторах, як зазначає Галина, є свої мінуси: не всюди рівна поверхня та бракує чітких орієнтирів.
Також вона згадує територію парку ЛСУ (поруч із Сумським обласним спеціалізованим диспансером радіаційного захисту населення), яка сама по собі затишна, але майже без тротуарів, тож без супроводу пересуватись складно.
У місті складно орієнтуватися без озвучених світлофорів. Їх у Сумах лише чотири. Вони працюють на перехрестях: вулиці Харківська та проспекту Лушпи, Іллінської та Набережної річки Стрілка, Набережної та Магістратської, а також Іллінської та Ярослава Мудрого.
За словами Галини, у Сумах дуже бракує світлофорів зі звуковим супроводом і тактильних смуг на пішохідних переходах.
«Особисто мені не вистачає такого світлофора поблизу “Романтики”, щоб перейти з мого району в центр. І на Британській, біля бібліотеки №11. Це ж інклюзивна бібліотека, куди часто приходять люди з порушенням зору — було б логічно, якби він там був. А загалом хотілося б, щоб і звукові світлофори, і тактильні смуги були скрізь», — каже вона.
Проте облаштовувати доступність на сумських дорогах поки місцева влада не планує. У департаменті інфраструктури міста повідомили, що в бюджеті на 2025 рік коштів на встановлення тактильних смуг і світлофорів зі звуковим супроводом не передбачено. Від початку повномасштабного вторгнення міська рада взагалі не виділяла фінансування на ці потреби.
Навіть якщо у місті є хоч кілька відносно доступних просторів, дістатися до них — ще той виклик. Галина живе на вулиці Троїцька і щоб погуляти біля “Чешки” їй треба подолати не один бар’єр. За її словами, найчастіше вона просто йде пішки, хоча шлях займає багато часу і сил. Інколи доводиться обирати таксі – не через комфорт, а через відсутність інших варіантів.
Громадського транспорту на Троїцькій мало. До того ж маршрутки ходять нерегулярно, а сам транспорт часто не має доступних елементів: ні звукових оголошень зупинок, ні зручного входу. Тож, навіть мінімальна поїздка в іншу частину міста перетворюється на складний квест.
«Оскільки я живу в такому районі, де дуже слабка транспортна розв’язка, у громадському транспорті постійно тісно. Людей багато, важко пройти. І часто не вірять, що в мене порушення зору, я ж не з собакою-поводирем чи в окулярах. Люди не розуміють, що людина може від них не відрізнятися зовнішньо», — каже вона.
Бути «незручною»: як суспільство реагує на втрату зору
Після втрати зору Галина продовжує жити активно, але тепер її буденність – постійна взаємодія з оточенням, яке не завжди готове зрозуміти.
Однією з найболючіших тем для неї стала втрата частини друзів.
«Вони не казали в обличчя щось. Ні. Вони просто пішли з мого життя. Тому що це не зручно. Не зручно за мною заходити додому. Зі мною не пограєш у рухливі чи настільні ігри. Підлаштовуватися – не зручно. Я незручна», — говорить вона.
Водночас вона визнає: це стало своєрідним очищенням. Залишилися лише ті, хто справді щирий.
Також з набуттям інвалідності довелося й долати інші бар’єри:
«Я ще поки що вчуся. Бути людиною з інвалідністю, раніше ж не було таких обставин. А зараз потрібно самій це все проходити і вчитися. І просити допомоги, тому що я така людина, що зазвичай робила все самостійно. І не любила просити допомоги. А тепер мені треба себе ламати»
У місті біла тростина – не ознака рівності, а джерело страху. Галина розповідає, що перехожі часто буквально розступаються, коли бачать її з тростиною.
«Люди бояться. Вони не розуміють. Відходять убік. Реагують неадекватно. А мені страшно – я не довіряю простору навколо себе на всі сто відсотків. Бо може статися щось неприємне. І я не зможу вчасно зреагувати», — пояснює вона.
Недовіра до суспільства – ще одна причина, чому Галина завжди пересувається по місту з супроводжуючим. Дівчина боїться, що хтось може скористатися тим, що вона не бачить.
Доступність у війну
Укриття мають бути доступними для всіх, але для людей з інвалідністю дістатися до них досі залишається складним завданням.
Як повідомляють у міському управлінні освіти та науки, більше половини сумських навчальних закладів облаштовані тактильними смугами.
Найближчим до будинку Галини Безрукової якраз є укриття школи №8. Місцеві жителі розповідають, що там нещодавно проводили ремонт. Приміщення дійсно оновлене, але простір досі залишається недоступним для багатьох.
На шляху до входу немає жодних тактильних орієнтирів, тому знайти вхід до укриття самостійно складно. Перед входом нависає козирок із гострим кутом — у темряві чи поспіху його легко не помітити.
Далі круті сходи. Замість пандуса встановлені шасі з великим кутом нахилу. Людина з порушенням зору не зможе безпечно спуститися, а для візка чи крісла колісного такий варіант теж не є прийнятним.
На вході до укриття зустрічає високий поріг. Щоправда, усередині є туалет, адаптований для людей з інвалідністю. А ось чи вдасться ним скористатися — це вже питання. Адже щоб потрапити в укриття, треба подолати не один бар’єр.
(Не)сприятливі умови
Кожен вихід із дому для ветерана війни Віталія Дугіна починається зі 40-хвилинного спуску на протезах із шостого поверху. Його будинок не має ліфта, а жити на низьких поверхах можливості немає.
Віталій Дугін втратив обидві кінцівки на війні. Його квартира простора, ремонт у ній зроблений власноруч, частину змін Віталій втілював уже після поранення, щоби адаптувати простір під себе.
Водночас саме ця площа тепер стала перешкодою. За державними критеріями, щоб потрапити до житлових програм, слід не лише мати «несприятливі умови проживання», а й жити у квартирі обмеженої площі. У його випадку виходить, що шостий поверх без ліфта — це «умовно сприятливо».
Віталій звернувся до міської ради з проханням допомогти хоча б частково компенсувати витрати на нове доступне житло. Подав заявку на допомогу в розмірі 400 тисяч гривень. Йому відповіли, що «питання розглядається», і пообіцяли письмову відповідь. З того моменту минуло вже пів року.
«Мені ця сума треба, щоб додати до моїх збережень, бо я сам явно трохи не тягну, — каже Віталій, — адже в новій квартирі ще треба буде зробити інклюзивний ремонт»
Про доступне житло в Україні говорять багато, але реальна адаптація — це не лише пандус. Ширина дверей у квартирах часто складає 60 сантиметрів: цього недостатньо, щоб людина на кріслі колісному могла вільно потрапити у кімнату. У ванну, каже Віталій, з такими параметрами просто не зайдеш.
Американський досвід і українська реальність
Віталій порівнює український простір з Америкою, де проходив протезування. Там інакше вибудуваний підхід до простору. У США будь-який громадський об’єкт – це гарантований безбар’єрний доступ. Не треба просити допомоги, бо все розраховано на автономність: від висоти пандуса до розміщення кнопок виклику. За його словами, всі будинки мають ліфт, навіть двоповерхові. За габаритами ліфт широкий, в Україні такий звикли називати «вантажний». Широкі дверні прорізи, просторі площі доступні не тільки людям на кріслах колісних, а й батькам з дітьми на візочках, людям з надмірною вагою.
Після повернення до України контраст вразив.
«Я думав, коли ж у нас такий простір буде?», – говорить Віталій.
За його словами, в Сумах є багато бордюрів без пониження, нерівних тротуарів, пандусів, на які людині на кріслі колісному неможливо заїхати через великий кут нахилу або відсутність поручнів.
Виїхати у свій двір проблематично. Після тривалого спуску на протезах Віталій пересідає у крісло колісне, але не може виїхати на ньому із двору:
«Тут часто таке – заїзд є, а зʼїзду з тротуару з іншої сторони немає»
Знайти зручний для себе спортивний зал теж виклик. У місті майже немає інклюзивних фітнес-просторів, хоча для ветерана з протезами рух – це частина фізичної та психологічної реабілітації. Сумські спортзали часто не мають пандусів та ліфтів. Мало й закладів в місті з заниженим порогом, що обмежує людину на кріслі колісному.
«У нас в цьому плані добре в “Мануфактурі” та в “Епіцентрі”, а так більше й не згадаю таких просторів, де було б зручно заїхати та виїхати. Також зустрічав й таке, що мало того, що пандус високий і без перил, так на ньому ще й поставили різні товари. Таке бачив в “СТГ”, що напроти “Епіцентру”»
Вихід у соціум для Віталія – це не спонтанність, а завчасне планування. Без сторонньої допомоги зібратися за 15 хвилин на зустріч майже неможливо:
«Це завжди про планування: хто допоможе, коли, як саме, чи буде можливість дістатися туди і назад», – пояснює ветеран.
Триматися соціуму
«Людина – таке створіння, що вона здатна звикнути і адаптуватися до будь-чого», – говорить Віталій.
Він згадує, що коли приїхав додому після шпиталю, деякий час сусіди ніяковіли:
«Ну, я їх, в принципі, розумію. Я не знаю, як би я поводився, бо це досить незвично. А з часом звикли. Сусіди молодці в мене. Завжди, коли бачать, питають, чи потрібна якась допомога, ну, з цим немає проблем. Навіть мені місце на парковці лишають»
Під час реабілітації Віталій не лише проходив фізичне відновлення, а й мав регулярні зустрічі з психологами.
«В Америці це дуже системно — майже через день тестування, розмови. До нас приходили спеціалісти, спілкувалися, щось відмічали, щось записували. Зранку до вечора робота – і фізична, і психологічна. Постійно був у процесі», — згадує він.
Для Віталія важливою в реабілітації була саме можливість залишатися в контакті з іншими.
«Поки людина спілкується — вона тримається. Інколи треба побути наодинці, зібрати думки, але надовго — ні. Без зв’язку з соціумом важко»
За його словами, у нього не було вираженого посттравматичного стресового розладу. Але на прикладі побратимів чоловік бачив, наскільки важкими можуть бути наслідки пережитого:
«Я бачив, як це буває. Це непросто. І як допомогти людині повернутися до звичного життя, як їй адаптуватися, «влитися» в суспільство – я не знаю, це складно», – говорить Віталій.
Безпечне середовище починається з деталей
Простір, у якому перебуває людина, може або підтримувати її, або підсилювати тривогу, дезорієнтацію й навіть страх. Це особливо важливо для людей із ПТСР, депресією, деменцією, аутизмом, тривожними розладами та іншими когнітивними порушеннями.
Про це розповідає психіатр вищої кваліфікаційної категорії, директор Сумського обласного наркологічного диспансеру Тарас Злиденний.
За його словами, людям із посттравматичним стресовим розладом важливо бачити виходи з приміщення, уникати різких звуків, відчуття замкненого простору чи скупчення людей.
У таких умовах навіть транспортний шум, миготливе світло чи хаотичне планування можуть провокувати стрес або панічну атаку.
Особливо чутливими до навколишнього середовища є люди з аутизмом, деменцією, тривожними розладами. Вони можуть гостро реагувати на звукове або зорове перевантаження, різкі контрасти, відсутність зрозумілої навігації.
У таких випадках важлива структура простору: передбачуваність, можливість усамітнитися, тихі зони, логічні маршрути, великі зрозумілі таблички, помірне освітлення без мерехтіння. Також важливим є доброзичливий персонал, готовий пояснити або підказати, де вихід, туалет чи зручне місце для перепочинку.
«Людина має знати, чого очікувати від простору — це знижує напруження й підтримує психічну стабільність», — зазначає Тарас Злиденний.
За його словами, Суми можуть змінюватися вже зараз. Ідеться не лише про капітальне будівництво, а про продумані деталі: зручну навігацію в лікарнях та муніципальних установах, зелені зони для відпочинку в мікрорайонах, кімнати тиші в ЦНАПах і поліклініках, навчання для персоналу, що працює з людьми. Адже людина з когнітивними порушеннями може зіткнутися з бар’єрами не лише у просторі, а й у ставленні.
Культура взаємодії
Інклюзивність — це не лише про фізичні зміни в просторі, а й про людське ставлення. Як наголошує Тарас Злиденний, кожна свідома людина, яка хоче бути залученою, має пам’ятати про прості, але важливі речі.
Мова спілкування має бути спокійною, простою і без осуду. Варто уникати нав’язливих поглядів, нетерпіння, саркастичних зауважень. У публічних місцях, якщо хтось виглядає дезорієнтованим або розгубленим, не потрібно відвертатися — краще спокійно й делікатно запропонувати допомогу.
Не менш важливими є просвітницькі кампанії — навчання для працівників сервісів, громадського транспорту, медичних закладів. Це дозволяє уникати непорозумінь, зменшує напругу в комунікації й робить щоденну взаємодію більш чутливою до потреб інших.
Справжня інклюзія — це не коли хтось вирішує за інших, як буде зручно. Це коли до процесу залучаються й самі люди з ментальними розладами як рівноправні учасники.
«Загалом, інклюзивне суспільство — це те, в якому не лише сильні пристосовуються до вразливих, а де всі вчаться жити у взаємоповазі й гідності. Це робить простір не просто комфортним, а справедливим», — підсумовує Тарас Злиденний.
Комунікаційна недоступність: з чим стикаються люди з порушенням слуху
Люди з порушенням слуху також щодня стикаються не з фізичними бар’єрами, а з інформаційними та комунікаційними. Українська жестова мова досі не сприймається як повноцінна мова, а сама спільнота лишається невидимою у публічному просторі. Це призводить до системного виключення з ключових сфер життя: від охорони здоров’я до правосуддя.
Про це розповідає голова ГО «Громадський рух “Соціальна єдність”» Олег Чебаненко. За його словами, інформаційна недоступність – це не лише технічна проблема, а насамперед питання культури. Лікарні, суди, банки, освітні установи рідко передбачають роботу з жестомовною людиною. Часто єдина пропозиція — переписка на телефоні або «пояснення жестами». Але це не рішення. Бо жестова мова — не набір жестів, а окрема мовна система, з власною граматикою й логікою, яку не замінять субтитри чи записки на папері.
У сфері безпеки ситуація ще гостріша. Під час війни нечуючі українці неодноразово опинялися в критичних ситуаціях лише тому, що не чули сигналу тривоги. Сирени, попередження, накази рятувальників — усе це залишається недоступним. А візуальні дублювання, маячки чи вібросигнали досі не стали нормою навіть у громадських будівлях.
Водночас є приклади, як цю ситуацію можна змінювати. ГО «Громадський рух “Соціальна єдність”» створює цифрові сервіси, які дозволяють жестомовним людям спілкуватися з лікарем, касиром чи суддею за допомогою відеоперекладача. Наприклад, мобільний додаток «Перекладач ЖМ» або QR-коди у ЦНАПах і банках, які дозволяють за секунду звʼязатися з фахівцем.
«Це не про “особливі умови” чи “непередбачувані витрати”, а про нормальну комунікацію в сучасному світі, де кожен має право бути почутим», – говорить Олег Чебаненко.
Безбарʼєрність — це про всіх
Безбар’єрний простір – це не про окрему групу людей з інвалідністю. Це про міське середовище, у якому зручно всім.
Недоступність для людини на кріслі колісному – це також бар’єр для батьків із візочками, людей похилого віку чи тих, хто тимчасово пересувається на милицях.
Простір без звукових та тактильних орієнтирів ускладнює життя не тільки людям із порушенням зору, а й тим, хто має хронічні захворювання або не може сприймати інформацію візуально.
Відсутність навігації – це не лише про тих, хто має порушення слуху, а й про людей із когнітивними порушеннями, про літніх людей, про кожного, хто опиняється в незнайомому або стресовому середовищі, де важко зорієнтуватися без зрозумілих вказівок.
У часи війни ніхто не застрахований від психологічних наслідків чи змін у здоров’ї. Тому створення доступного середовища – це не жест турботи, а необхідність.
Але щоб простір став справді безбар’єрним, потрібно чути тих, хто вже живе в умовах бар’єрів. Тож, люди з інвалідністю не мають асоціюватися з тими, для кого створюється інклюзивний простір — вони мають бути тими, хто його створює.
